Це риби середніх розмірів, тому клопоту з їх доставкою немає. Гірше з акулами, важкими і слизькими. У них вже відрізані плавники, які високо цінуються на китайській кухні, де з них готують знамениті супи і салати.

Йшов жвавий торг рибою. Тут же продавалися з неї розмаїті страви. Троє рибалок сиділи навпочіпки і смакували ікан білісом — маленькою, з дитячий мізинчик, рибкою. Її солять, варять і подають як приправу до рису. Ну, а якщо рису немає, можна пожувати просто так. Бо це — найдешевша риба і найулюбленіша страва бідноти. Поруч з рибалками на дерев’яних перекладинах темно-жовтими ромбами висіли кальмари, лежали перекладені морською травою лобстери, в пластмасових чанах рухалися креветки. Ті, що завдовжки з фалангу пальця, беруть для салатів або до смаженого рису. Більші, з долоню — смажитимуть в тісті. А великих покладуть нечищеними в кип’ячену, з прянощами, олію.

У плетених з бамбука клітках невдоволено блимали чорними намистинами очок живі краби.

Між рядами на коромислах носили гарячі страви, пропонували охолоджуючі напої, питтєву воду і керосин, овочі та фрукти, канцелярські товари і господарський крам.

Майкл пройшовся рядами щедрих прилавків і попрямував ближче до причалу, де юрмилися власники холодильників. Вони і закуповували найкращу рибу. Саме тут Майкл домовився зустрітися з Ліаном.

Тунців, яких привіз Ліан, купили відразу, та й заплатили за них непогано.

— Це тобі не з Сітархуртом мати справу. Той би половину дав. Ех, якби мені суденце з холодильником, — зітхнув хлопець. — Та пішли вже, тебе Маас з Фатухелу давно виглядають. Мають якусь важливу інформацію, знаю тільки, — про Марту.

Пройняла дрож од того, що є якісь новини про Марту. Щойно Майкл розслаблявся, бо за піврічною одноманітністю і однотонністю тюремного ув’язнення нарешті вільно вбирав у себе барвисте миготіння риб, людей, суден, чайок. Враз стало боляче, знову оті кляті корчі безсилля зсудомили тіло. Скільки ще так триватиме? Місяць? Тиждень? День?

Сидів поруч з Ліаном і крізь пелену сірої, неспокійної води знову занурювався у самого себе.

— Тобі важко, судара? — глянув на друга Ліан.

— Знаєш, Ліане, сидіння в одиночці це така непроста штука… ще й коли тебе товчуть палицями по голові… А видно, що я наче причумлений?

— Ага, — протягнув Ліан. — Але ти станеш таким, як був, правда?

— Правда, — погодився Майкл. Він і сам цього прагнув. І якби можна, то пожбурив би далеко в розбурханий океан оту свою оболонку, просяклу духом одиночної камери з її нервовим розладом і постійним маренням.