Другий поверх, на якому колись палахкотіли червоні ліхтарі, викупила китайська родина і влаштувала там непоганий ресторанчик.

— Чефаль ла ма![31] — єхидно перекривляв китайців Алістер, бо вони завжди з незмінно намальованою посмішкою, постійно при цьому кланяючись, віталися так зі своїм гоноровим сусідом. Улесливі, хоча Бойд міг заприсягтися, — у кишені вони тримають дулю.

Правда, дехто жартував, що у їхньому кварталі жодного собаки не стало чути через тих косооких, котрі любили смакувати собачатиною, однак Бойд гризся з сусідами не за їхні смаки.

Дуже рідко, але все ж траплялося, що грошовитий клієнт, пам’ятаючи про надійність Бойдового банку, не тільки орендував у нього металеву шуфлядку сейфа, але й запрошував Алістера перехилити по чарчині на другому поверсі. І тоді Бойд розпливався у добропорядності, демонстрував справжню англійську аристократичність. Він брав клієнта під лікоть і ввічливо підтримував його, піднімаючися сходами на другий поверх. При цьому Алістер голосно розсипався у чеснотах китайських кухарів, бо добре знав, що кожна стіна тут має слонячі вуха, — все чує і миттєво передає по інстанції власнику. Така реклама робила'своє і Бойд наступної весни знову замовляв малярів, щоб латали облуплені стіни. Китайці фінансували левину частку ремонту, але про це Бойд нікому нічого не говорив. Йому плювати на приміщення, на цілодобовий сморід тамариндової пасти, котрим просякли усі папери, одяг та стіни банку. Бойд на те не зважав, — він будував плани, в яких ні китайцям, ні індонезійцям місця не було. Ще кілька нензних років і тільки-но годинник бовкне останній дванадцятий раз, відкриваючи двері двохтисячному року, Алістер брязне дверима банку і забереться звідси з тим, що лежить у тельбусі сейфа № 1.

Відтоді, як Рідхусанга влаштувала перед чоловіком справжню полум’яну промову, гідну лаштунків ООН, Алістер не без цікавості переглянув ставлення до неї. Саме з її допомогою перетворився на аматора-етнографа, і навіть хизувався своїм хоббі, скрізь і всюди випинаючи свою другу, етнографічну пристрасть.

А чому б і ні, це ж так благородно — вивчати побут і звички, ремесла та мистецтво тоба-батаків, чи не найбільшої народності, яка осіла в Тусуклаїнгу.

Тільки жіночка його, оте окате індонезійське стерво, стала гоноровою і здебільшого відмовчувалася. Як не підступав Алістер до своєї половини, як не намагався відновити контакти, але усе марно. Іноді йому здавалося, що Ріде кидає на нього погляди і від них Бойду ставало не по собі, — дружина бачила його наскрізь.