Марта сумно посміхнулася. І як немила думка про те, що їх з’єднав браслет із знаком лева, однак нікуди дітися од цього не могла, хоч як її сентенція про це не обездумлювалася з часом. Гонитва за скарбом он як повивертала душі навиворіт, і якби Майкл теж поклав око на багатство, чи не відчула б цього? Сто тисяч разів сама себе про це запитувала і давала одну й ту ж відповідь. Вони з Майклом, наче пара запряжених в одну упряж коней, тягнуть за собою таємницю браслета, щоб зробити її надбанням тих, у кого силоміць відібраний.

Во, прибацана ментальність!

Вона бідна, як церковна миша, зате гонорова, робить такі щедрі жести ціною власного життя… Хіба хто в таке повірить? Мабуть, ніхто, крім її Майкла, передусім. Він їй вірить і вважає, що вони правильно чинять.

— Вірить, вірить, вірить! — шепоче і підставляє розпашіле обличчя назустріч вітру.

Та насолоджуватися вранішньою прохолодою зовсім нема коли, їй треба готуватися годувати сина. На денці бочівки ще є прісна вода, якою обтирає груди, важкі, набубнявілі, живі.

Майкл підійшов, переступив бочівку. Озирнулася — він так близько, що вже нічого не бачить, крім його очей, у яких по вінця світла. Обняла, — знову під його вустами стільки життя, стільки бажання, стільки влади над її серцем.

— Марто, моя Марто! — його голос звучить глибоко й всепроникно.

Заплющила очі, притулилася розпашілою щокою до його плеча і все ж з-під опущених він побачила, як у кутиках його очей зібралася сльозинка. Марта побачила її, а в голові важкою луною дзвона бовкнули три слова: я плакатиму теж…

— Напевне, решта не має ніякого значення, правда? — відповіла питанням. — Нічого не змінилося, тільки ми стали багатші. Тепер нас троє…

— О-о-о, — зринуло мимохіть. — У тюрмі ви мене двоє втримували, ти і наш син. Я навіть чув, як він плаче, там, у другому куті…

— Так, ми тужили за тобою.

Узяв її маленьку руку, цілував. Холодне біле сяйво браслета наштовхнуло ще на одну думку:

— Дивно, але ми самі сотворили для себе такий довгий шлях. І йдемо.

Марта не відповіла. Не хотілося казати нічого, бо була в глибинах свого сумніву, більш реального, ніж просто слова, такого зримого, як ота сльозинка.

З браслетом усе закінчиться, тут час мав конкретний вимір, а от у них з Майклом він тільки народився.

… Йдемо…

— … уа-уа-уа, — долетіло ясно, солодко і різко обірвало перегони її думок.

Посмішкою зустріла голос, який продовжував їх спільну сутність.

Надійшов час годувати сина.