Нарешті самоаналіз Бойда, яким займався впродовж усього життя у Тусуклаїнгу, не підвів. І можна тепер вибачити собі миттєву розгубленість перед задрипаним екстрасенсом Ероутом, котрий спробував нагодувати його химерними здогадками.

Фе…

Та що з того, що Ероут воював тут і тлумив тоба? Якби мудрий був, то не дозволив би комусь іншому заволодіти ключем від скарбу. Тепер (Бойд крекнув) вік не той, не поскачеш і не підскочиш, як замолоду, та й сила в руках не та.

Глянув на свої довгі, посновані темними набубнявілими жилами руки з тонкими кістяками довгих пальців. Згинаючись, пальці скрипіли і хрустіли, лише нігті залишалися твердими. Бойд користувався великими кравецькими ножицями, підстригаючи їх.

А зараз дозволить собі лише один келишок — за те, щоб Алістер першим зустрів того, хто прийде до банку з ключем. Він, а не Ероут.

Алістер наповнив склянку та проковтнув пійло одним ковтком. Однак поки великий клубок алкоголю перекочувався у ротовій порожнині, в голові блиснула думка, яка і примусила його аж квінькнути, — бо уся порція одним махом пішла у стравохід, боляче і пекуче, занадто тісно, як на його горлянку.

Ероут, котрий, вочевидь, знає, у кого ключ від сейфа, може спокійнісінько обійтися без послуг Бойда. Цей пройдисвіт просто-напросто домовиться з тим, у кого є ключ. А кому захочеться трубити на весь Тусуклаїнг про скарб тоба? Кому?

Бойд не міг навіть припустити, що може статися по-іншому. І не треба навіть думати про таке.

— Бр-р-р, — затряс головою від навали нових здогадок, які безальтернативно могли викреслити його від тих, хто відкриватиме браслетом із знаком лева сейф № 1. Нёвже йому доведеться тільки спостерігати за тим, як з левового черева посипляться…

О, ні!

Знову хлюпнув у склянку і заричав, ощетинився до невидимого ворога, якого міг залучити до своєї компанії тлустий голландець.

Від телефонного дзеленчання аж підскочив. Дивився, намагаючись розгледіти, як ріже повітря, сперте випарами алкоголю, телефонний дзвінок, але нічого так і не побачив за п’яною маячнею, тому нехотячи взявся за слухавку.

— Ми домовлялися зустрітися з вами, високоповажний сер Бойд, — вибили дрібненькі молоточки в слухавці.

— Он як! — варіацією музичного вибивання простукотів і собі Алістер.

У слухавці засопіло.

— Вам що, немає діла до того, що сховано в тельбусі тієї звірюки? — закалатали, задзвеніли окрестрові тарілки, відновлюючи перервану музичну тему.

— А вам що до того, високодо-о-остойний пане Ероут? — тішився Бойд, на очах якого зримо постало багатоголосся симфонічного оркестру, яким він так до ладу диригує. — Якщо у вас є ключ, прош-ш-ш-шу, відчиняйте, ніхто вам не боронить.