— І що ж ваш народ про це думає? — кивнув на газету' Алістер, знайшовши її в спальні дружини і кілька разів трусонувши нею перед жінкою:

— Отак з кожним буде, хто зазіхне на мій сейф.

— Маєш рацію, — занадто спокійно відповіла Ріде. — Відкриє тільки той, хто прийде з левом у руці.

— Ти-но спробуй кому дзеленькнути про мій сейф, — знову войовниче нагадав.

Алістер аж вигинався, виструнчувався перед нею з кулаками, в долоні яких до крові врізалися леза нігтів.

Рідхусанга тільки брови докупи звела. Більше про це вона з Бойдом не говорила. Мовчала. Вкотре вмовляла себе не говорити тих слів, що з гіркотою підступали до горла, старалася подавити бажання. Розмовляти про таке з людиною, котра живе спокусою забрати те, що по праву належить її християнському народу, не по-Божому.

У таких випадках Рідхусанга завжди відверталася і притуляла до вуст маленький золотий хрестик, який ніколи не знімала. Наодинці, у своїй кімнаті, чаша терпіння переповнювала вінця і слова складалися у молитву:

— Не пожадай нічого того, що є власністю ближнього твого… Скріпи мою волю й допоможи виконати нашу постанову…

Хоча Бойда, між іншим, цілком слушно цікавило ось що: а що буде з тими, що мають прийти, як казав Ероут, за тиждень-два, а, може, й завтра?

Якщо їх не покарає кріс з левовою пащекою, то це обов’язково зробить він. А поки що він не йолоп, щоб патякати комусь про схожість левових морд. Бом-бом-бом. Отакі собі два близнюки, бом-бом-бом…

Один, наразі, — його, а другий — чий?

11

11

Тепер їх шлях лежав через Малаккську протоку у провінцію, де адміністративним центром Медан. Колись вони мали квитки на літак з Танджунау до цього міста, бо звідтам всього двадцять п’ять кілометрів відділяло від узбережжя і, ясна річ, від Тусуклаїнга.

Зараз лишилась одна-однісінька ніч ходу.

Йшли водами північної частини Суматри. Скелясті береги, які подекуди змінювалися на мангрові зарості, ховали за собою лісові масиви з нечисленними осередками землеробства — клаптями рисових та кукурудзяних полів.

— Тут найбільші родовища золота, — коментував Ліан.

Хлопчина радів, що врешті-решт повернувся на свою землю. І це збудження та ще плюс скарб тоба, до якого рукою подати, не відпускали хлопця з обіймів ейфорії.