Вітер на той час ущух, яскраво засяяло сонце, зігріваючи захололу кров. Море зовсім заспокоїлося, і вода сягала їм лише до пояса; дно було рівне, піщане.

Коли Пітер і Кастелл уже підходили до берега, вони побачили там натовп людей і вирішили, що це, напевне, жителі маленького містечка Мотріля, розташованого на березі річки, що впадає в затоку. Крім того, вони помітили на березі шлюпку з “Сан-Антоніо” і зраділи: шлюпка лежала на кілі, й на дні її було зовсім мало води, — отже, вона благополучно дісталася до берега. Поблизу лежало п’ять чи шість трупів, — очевидно, це були матроси, які попливли за шлюпкою чи вчепилися за її борти, але серед утоплеників не було жінок.

Коли Пітер і Кастелл вибрались на берег, тут залишалося зовсім мало людей; більшість вирушила грабувати корабель, частина люду готувала човни для того ж. їх зустріли тільки жінки, діти, троє старих і священик. Останній, людина з жадібним поглядом і хитрою, лицемірною фізіономією, пішов їм назустріч, увічливо привітався і сказав, що вони повинні дякувати богові за своє врятування.

— Це ми, звичайно, зробимо, — відповів Кастелл, — але скажіть нам, отче, де наші супутники?

— Ось деякі з них, — мовив священик, показуючи на трупи, — решта з двома дамами дві години тому поїхали до Гранади. Маркіз Морелла, який дав мені цю парафію, сказав нам, що корабель затонув і нікого більше не залишилося в живих, а оскільки в тумані нічого не було видно, ми повірили йому. Ось чому ми не прийшли сюди раніше, бо, — багатозначно додав він, — ми люди бідні і святі зрідка посилають нам корабельні аварії.

— Як вони вирушили до Гранади, отче? — перервав його Кастелл. — Пішки?

— Ні, сеньйоре, вони силоміць забрали всіх коней та мулів на селі, хоча маркіз і обіцяв повернути їх та заплатити нам згодом. Ми довіряємо йому, бо в нас немає іншого виходу. Обидві дами плакали й благали нас дати їм притулок, але маркіз не дозволив, хоча вони були такі стомлені та печальні. Бог дасть, нам повернуть наших коней, — побожно закінчив він.

— А для нас коней не знайдеться? В нас є трохи грошей, і ми можемо заплатити, якщо це буде не дуже дорого.

— Жодного, сеньйоре, жодного, забрали всіх. До того ж ви зараз навряд чи зможете їхати — ви так багато перетерпіли. — І він показав на поранену голову Пітера та перев’язану руку Кастелла. — Чому б вам не залишитися тут і не перепочити?

— Тому що я батько однієї з тих дам, і вона, звичайно, впевнена, що я потонув. А цей сеньйор — її наречений.

— Авжеж, — мовив священик, з цікавістю роздивляючись їх, — тоді яке відношення до неї має маркіз? Але я краще не задаватиму запитань, тут не сповідь, чи не так? Я розумію ваше занепокоєння — адже цей гранд має репутацію досить веселого чоловіка. Прекрасний син церкви, але, без сумніву, дуже веселий. — І священик усміхнено похитав своєю голеною головою. — Проте, сеньйори, ходімо в село, ви там зможете відпочити й перев’язати свої рани. А потім ми поговоримо.