Ніж на мить завис над грудьми сонного Кастелла, — це тривало тільки мить, бо вже наступної миті Пітер схопився і ударом меча, який лежав напоготові поруч з ним, відітнув руку від плеча.

— Що сталося? — спитав Кастелл, відчувши, що щось на нього впало.

— Змія, — почув у відповідь. — Отруйна змія. Прокиньтеся й подивіться.

Кастелл підвівся й мовчки глянув на жахливу руку, що стискала ножа. За переділкою почувся притишений стогін і важкі кроки, що віддалялись.

— Ну що ж, — мовив Пітер, — треба зникати, а то ми залишимося тут назавжди. Цей хлопець невдовзі повернеться за своєю рукою.

— Зникати! — озвався Кастелл. — А як?

— Напевне, в нас є лише один шлях і той небезпечний: ось через це віконце та через стіну, — відповів Пітер. — Авжеж, вони йдуть.

Не встиг він це проказати, як вони почули, що хтось піднімається сходами.

Під вікном ніхто не вартував, а до землі було не більше ніж двадцять футів. Пітер допоміг Кастеллу пролізти, тримаючи його за здорову руку, й опустив якомога нижче. Кастелл стрибнув, не втримався й упав на землю, але відразу підвівся. Пітер збирався слідом за ним, але цієї миті почув гуркіт зваленого стільця, озирнувся й побачив, що кришка відчинена. Вони перерізали мотузку!

У слабкому світлі виднілась постать людини з ножем у руці. За нею бовваніла ще одна. Тепер уже Пітер не міг зникнути через горищне вікно: якби він спробував зробити це, то дістав би удар у спину. Пітер обома руками стиснув меча і стрибнув на супротивника. Меч, мабуть, досяг цілі: чоловік упав на підлогу й не поворухнувся. Другий уже впирався коліном об край люка. Удар меча — і той теж повалився вниз, на голови тих, хто стояв унизу. Драбина впала. Через те нападники опинилися в купі на підлозі. Лише один утримався руками за край люка. Пітер зачинив кришку, і чоловік з диким вереском полетів донизу. Не маючи нічого іншого, Пітер притиснув кришку люка трупом убитого чоловіка.

Затим він побіг до вікна, на ходу засунув меч у піхви, протиснувся крізь отвір і, звісившись на руках, стрибнув. Він вдало приземлився, бо був досить спритний, до того ж через збудження взагалі забув про свою поранену голову та плече.

— Куди тепер? — запитав його Кастелл, коли Пітер, важко дихаючи, зупинився перед ним.

— До конюшні по мулів… Ні, це надаремно, ми не маємо часу осідлати їх. Та й зовнішні ворота замкнені. До стіни! Ми повинні перелізти через неї. Вони будуть тут через хвилину.

Пітер і Кастелл кинулись до стіни і, на своє щастя, виявили, що хоча вона й сягала десятьох футів висоти, але вимурувана була з великого каміння, по якому можна було видертися.