— Я теж так думаю, — з тривогою в голосі погодився Кастелл. — Послухай, вони там унизу розмовляють.

Знизу справді долинали голоси, схоже було, що точиться суперечка, але через якийсь час шум затих. Коли все змовкло, Пітер і Кастелл ретельно огледіли горище, але не виявили нічого підозрілого. Пітер поглянув на отвір, що правив за віконце, і, вирішивши, що він досить великий, аби через нього могла пролізти людина, спробував підтягти до нього ліжко. Йому спало на думку, що коли хтось спробує пролізти через вікно, то потрапить до нього просто в руки. Проте він переконався, що ліжка прибиті до підлоги і зрушити їх з місця неможливо. Робити було нічого, тому вони повсідались на ліжках з оголеними мечами в руках і почали чекати.

Минав час.

Врешті-решт лампа, яка вже давно мерехтіла, почала чадіти і зовсім погасла. Закінчилася олія. Вони опинилися в темряві. Єдиним джерелом світла було вікно, з якого вони зняли мішковину.

Через деякий час до них долинув тупіт кінських копит, вони почули, як відчинились і знову зачинилися внизу двері й знову пролунали голоси. До голосів, які вони почули раніше, приєднався ще один. Він видався Пітерові знайомим.

— Я впізнав його, — прошепотів він Кастеллу. — Це отець Енріке. Він приїхав довідатися, як поживають його гості.

Минуло ще з півгодини, зійшов блідий місяць і пролив до їхньої кімнати слабкий промінь світла. Знову почувся тупіт копит. Господар заїжджого двору тримав за поводи прекрасного коня. Потім підійшов чоловік і скочив у сідло. Господар щось сказав йому, той підвів голову. Пітер пізнав отця Енріке.

Священик і господар ще деякий час перешіптувались, потому отець Енріке благословив господаря й поїхав. До Пітера і Кастелла знову долинув грюк дверей.

— Він поїхав у Гранаду попередити свого хазяїна Морелла, що ми вирушаємо туди, — сказав Кастелл, після того як вони знову всілися на свої ліжка.

— А може, повідомити маркізові, що ми ніколи не приїдемо. Та все-таки йому нас не перемогти.

Час спливав поволі, і Кастелл, який геть ослаб, схилився на подушку і задрімав. Раптом стілець, що стояв на кришці люка, впав зі страшенним гуркотом. Кастелл схопився і вп’явся в Пітера.

— Це всього-на-всього щур, — відповів Пітер, щоб не казати йому правду.

Пітер нишком пробрався до люка, обмацав мотузку — вона була ціла — й знову поставив стільця на колишнє місце. Зробивши це, Пітер повернувся до ліжка й упав на нього, буцімто збирався заснути, хоча насправді ніколи ще не був такий насторожений. Утома тим часом знову здолала Кастелла, і він задрімав.

Було тихо, лише одного разу щось заступило місячне світло, і на мить Пітерові здалося, що він бачить у вікні обличчя, але воно зникло й більше не з’являлося. Зате тепер якісь слабкі звуки, схожі на стишене дихання та на кроки босих ніг, почулися біля ліжка Кастелла. Потім долинув легкий скрип і шарудіння біля стіни, немовби шкряботіла миша, і раптом, якраз у смузі місячного світла, крізь переділку просунулась оголена рука з ножем.