Кастелл і Пітер заїхали на подвір’я, і господар одразу ж за ними замкнув ворота, пояснивши, що це робиться для безпеки від бандитів. їм пощастило, додав він, що вони потрапили в таке місце, де можуть спокійно переночувати. Слідом з’явився мавр; він повів мулів до конюшні, а господар провів подорожніх у велику кімнату з низькою стелею, де стояли столи і сиділо декілька чоловік з грубими та жорстокими лицями. Вони пили вино. Тут несподівано господар почав вимагати гроші наперед, сказавши, що він не довіряє незнайомцям. Пітер хотів було з ним сперечатися, але Кастелл вирішив за краще погодитися, і почав розстібати свій одяг, аби дістати гроші. В кишенях у нього нічого не залишилось, останні гроші, які не були сховані, він витратив у Мотрілі.

Як і раніш, правою рукою Кастелл не міг поворухнути, і він став діставати гроші лівою, але так незграбно, що маленький дублон, який він витягнув, вислизнув і впав на підлогу. Пітер помітив, як господар і чоловіки, що сиділи в кімнаті, обмінялись меткими та багатозначними поглядами. Але вони підвелись і допомогли позбирати золоті. Господар повернув їх Кастеллу, додавши з мерзенною посмішкою, що, якби він знав, що його гості такі багаті, він би заправив з них більше.

— О ні, це далеко не так, — відповів Кастелл, — це все, що ми маємо.

Якраз тоді, коли він промовляв ці слова, ще один золотий, цього разу вже більший дублон, який застряв у нього в одязі, впав на підлогу.

— Звичайно, сеньйоре, — зауважив господар, піднімаючи монету й ґречно повертаючи її, але потрясіть себе, може, у вас у куртці застряли ще один-два золотих.

Кастелл так і зробив, і при цьому золоті, приховані в поясі, оскільки їх стало менше, задзвеніли. Присутні в кімнаті посміхнулися, а господар привітав Кастелла з тим, що він перебуває в чесному домі, а не подорожує по горах, що є притулком для поганих людей.

Кастелл, вдаючи, що нічого не сталося, заховав свої гроші й затягнув пояс. Потому він і Пітер вмостилися осторонь і попросили, щоб їм подали вечерю. Господар наказав слузі принести їжу, а сам підсів до них і почав розпитувати. Із його розпитувань з’ясувалося, що провідник уже встиг розповісти всю їхню історію.

— Звідки ви довідалися про аварію корабля? — замість відповіді запитав Кастелл.

— Звідки? Та від людей маркіза, які вчора зупинялися тут випити по склянці вина, коли маркіз проїздив з двома дамами в Гранаду. Він казав, що “Сан-Антоніо” затонула, але нічого не сказав про те, що ви залишилися на борту.

— Тоді вибачайте нам, друже, якщо ми, чиї справи не повинні цікавити вас, теж нічого не скажемо, бо ми стомилися й хочемо відпочити.