Урешті-решт, якраз коли годинник на соборі пробив восьму, “тріумфальна” хода, як вона іменувалась, вийшла на набережну. Першим з’явився загін солдатів, озброєних списами, потім розп’яття, задраповане чорним крепом, яке ніс священик, за ним слідом ішли інші служителі церкви, в білосніжному одязі, що символізував чистоту. Затим з’явилися люди, які несли дерев’яні чи виготовлені із шкіри зображення якихось чоловіків та жінок, котрі завдяки втечі в інші країни або в царство смерті уникли лап інквізиції. Слідом за ними несли труни, по чотири чоловіка кожну, — в цих трунах були тіла чи кістки померлих єретиків, які через смерть тих, кому вони належали, мали бути теж спалені на знак того, що зробила б з ними інквізиція, якби могла, — це давало право конфіскувати залишене людиною майно.

Затим ішли ті, хто розкаявся. їхні голови були поголені, ноги босі, одні були зодягнуті в темний одяг, інші — в жовті балахони з червоним хрестом, що звалися санбеніто. Після них з’явилася група єретиків, засуджених на спалення. Вони були зодягнуті в замарри із овечих шкур, розмальовані диявольськими ріжками, їхніми власними портретами, оточеними полум’ям. На цих нещасних теж були високі, схожі на єпископські митри шапки, так звані корози, розмальовані зображенням полум’я. Роти в них були заткнуті дерев’яними кляпами, інакше вони могли б осквернити і заразити оточуючих єретичними промовами, в руках вони несли свічки, котрі ченці, що їх супроводжували, час од часу засвічували, коли ті гасли.

Серця Пітера та Маргарет тенькнули, коли наприкінці цієї жахливої процесії з’явився чоловік верхи на віслюку, вдягнутий у замарру та корозу, але з зашморгом на шиї. Отець Енріке сказав правду — це, без сумніву, був Джон Кастелл. Як уві сні, Пітер і Маргарет дивилися на його ганебний одяг.

Слідом за ним ішли розкішно вдягнуті чиновники, інквізитори, знатні люди, члени Ради інквізиції; попереду них майоріло знамено, назване Святим знаменом віри.

Кастелл порівнявся з маленьким гуртом моряків, і, здалося, щось сталося з упряжжю віслюка, на якому він сидів, бо той зупинився, і чоловік в одязі секретаря підійшов до нього, очевидно, для того, щоб поправити упряж, таким чином змусив зупинитися всю процесію, що йшла за ним. Ті, хто йшов попереду, вже поминули набережну і завернули за ріг. Незрозуміло, що там сталося, але єретика змушені були зняти з віслюка; його грубо стягли з ослячої спини, а тварина, немовби зраділа звільненню від тягаря, задерла голову вгору і почала гучно ревти.

Люди з нечисленного натовпу, які стояли вздовж набережної, рушили до них, немовби для того, щоб допомогти, і серед них — декілька чоловік у таких накидках, які були на матросах з “Маргарет”.