— Ви Антон Лупан?

— А з ким я маю честь? — спитав Антон, дивлячись на гостя з удаваною розгубленістю.

— Мартін Стрікленд.

— Не можу пригадати…

— Бо не маєте звідки. Я так звуся лише місяць.

При цих словах чоловік сів біля столу, зняв капелюх, дістав з кишені плескату пляшечку, відгвинтив жовтий металевий корок, який перетворився в чарочку, налив туди і повільно, крапля по краплі, випив.

Капітан «Сперанци» спокійно й терпляче дивився на нього.

— Ви мене не питаєте нічого? — здивувався Мартін Стрікленд після тривалої мовчанки.

— Чекаю, коли самі скажете.

— Отак? Мені подобаються не дуже цікаві люди.

Прибулий зняв пенсне й подививсь на капітана. Тепер його обличчя перемінилося цілковито. Антон побачив, що очі його, які здавались за окулярами мертвими, зараз завзято виблискували.

— Капітане! Ви хочете заробити трохи грошей?

— Якщо для цього треба когось убити, то ні.

— На жаль, мова про набагато важчу справу, аніж злочин, — засміявся гість.

Кажучи це, він нагнувся до глобуса, що стояв на столі, й легенько крутнув його, примружено дивлячись поглядом, у якому перемішалися бридливість і невдоволення, на континенти й океани, чекаючи, коли в капітана лопне терпець.

— Таж спитайте мене що-небудь! — вибухнув він нарешті, жбурнувши окуляри на підлогу й розчавлюючи їх каблуком.

— Скільки діоптрій? — спитав Антон, піднімаючи один уламок.

— А більше ви нічого не хочете дізнатися про мене?

— Мабуть, ні. Поки що, з вашого дозволу, я спитав, скільки діоптрій у ваших окулярах?

— Жодної! Це чисте скло!