— Я так і подумав!

— І хочете знати…

— Не хочу я нічого знати. Кожна людина може носити окуляри, якщо вони їй подобаються.

— Я їх ношу, щоб змінити зовнішній вигляд.

— Це мета, яка виправдовує страждання.

— Ага! Гадаєте, мене розшукує поліція?

— Помиляєтесь, пане.

— Ну, гаразд, якщо ви хочете, щоб я вам сказав…

— Пане, — перепинив його Антон, — навіщо ви так стараєтесь?

— Гаразд! Але ж я не англієць. Думаю, ви це помітили?

— Звичайно.

— І не француз.

— Я й це помітив.

— Тоді, на вашу думку, до якої нації я належу?

— Ні до жодної.

Мартін Стрікленд скоса глянув на Антона Лупана, зваживши його поглядом, у якому перемішалися насмішкуватість і подив, і сказав:

— Я канадець, але тільки за місцем проживання. Я не знаю, звідки прийшов туди мій батько — з Франції, з Шотландії, з Німеччини чи із Скандінавських країн. Він не говорив жодного разу. Мати моя, здається, ельзаска, але я й цього не знаю напевно!

— Давайте не будемо досліджувати вашу біографію! — перепинив його Антон Лупан, граючись уламком скла.

— Згода! Дивіться, не поріжтеся склом.

— Не турбуйтесь! Я тримав у руках небезпечніші речі.