— Але бачиш, — вів далі Антон зміненим голосом, — сильніше, ніж смерть.
— Я тебе розумію! — відповіла Аднана.
— Але ж ми повернемось! — докинув він.
— Я вас чекатиму!.. — хитнула вона головою, не дивлячись на нього. — Екіпаж «Сперанци» мені вірить?
— Звичайно! Принаймні капітан не сумнівається в; тобі!
— Уже пора, пане! — вигукнув Герасім.
Екіпаж розв'язав вітрила. Ієремія й Хараламб стояли біля кабестана. Аднана пройшла по палубі, обняла кожного й пішла до трапа. Негріле сумовито продибав за нею, ніби відчуваючи розлуку. Дівчина нахилилась і схопила його за шию.
— І ти йдеш на край землі? Не забувай Аднани, мій звитяжний, любий мій Негріле!
Ланцюг заскреготів. Вітрило на носі почало підніматися вгору. Аднана обернулась до капітана «Сперанци». Якусь часину вони стояли отак обличчя в обличчя за крок одне від одного, слухаючи спів ланцюга.
— Якір підірвано! — гукнув Хараламб, налягаючи на ручку кабестана.
Вітрила на щоглах напнулися. Аднана відчула, що якір ніби впився в її серце.
— Щасливо залишатися, Аднано! Пильнуй, щоб хліб був смачний!
— Я старатимусь! — кивнула вона головою. — Щасливої дороги!
І перш ніж Антон устиг щось збагнути, вона схопила його руки, поцілувала одну по одній і бігцем метнулась до трапа, а за мить кормові швартови впали у воду з виляском чабанського нагая.
Капітан вхопився за штифти стерна, дивлячись на руки, які поцілувала бідолашна сирена. Ніс шхуни крутився, вибираючи дорогу між кораблями. Капітан не міг озирнутися на пристань. Аж за фортами, які стерегли вхід до порту, він глянув на берег, але там уже не видно було ні пристані, ні Аднани. А попереду розкинулося море, залите передзахідним сонцем аж до обрію, манливого й непостійного, якого ніхто ніколи не зміг досягнути. Антон глибоко вдихнув повітря, аж кості в нього затріщали.
— Підняти всі вітрила, Герасіме!