— Я думав, що, одягнувши окуляри, бачитиму себе інакшим, — засміявся Мартін Стрікленд. — Уявіть собі, що я сам собі бридкий. Нещодавно, коли я глянув у дзеркало, мені захотілося надавати собі ляпасів. З вами ніколи не траплялося нічого подібного?

— Ні, я знаходжу сам з собою спільну мову.

— Це дорожче, ніж копальня золота. Це кажу вам я, фахівець. Бо я мав золоті копальні на Алясці й копальні діамантів у Кейптауні…. — Мартін Стрікленд знову крутнув глобус, і на ньому замиготіли моря й континенти у плетиві меридіанів. — Ви вважаєте мене за божевільного? — спитав він раптом, обхопивши глобус руками.

— Рішуче ні, хоча, здається, так вам було б вигідно.

Дивакуватий гість витріщив очі, ніби опинився голяком виставлений на світло. Антон Лупан кинув уламок скла на стіл і глянув на годинник, який показував сьому.

— Ага! У вас таки ввірвався терпець! — задоволено вигукнув Мартін Стрікленд.

— Помиляєтесь, пане! Терпець у мене не ввірвався, але зараз має прийти один покупець фрахтувати судно.

— Отак?! Яка ж тоннажність вашої шхуни?

— Сто тонн.

— Скільки людей екіпажу?

— Сім.

— І коли ви можете вирушити в дорогу?

— Будь-коли плюс двадцять чотири години.

Мартін Стрікленд усміхнувся:

— Капітане, мені подобається ваша манера розмовляти. Ми можемо вирушити завтра ввечері?

— Куди?

— Ось воно нарешті, запитання! — вибухнув гість. І крутнувши глобус, показав пальцем через Атлантику, вздовж берегів Бразілії, Уругваю, Аргентіни, й зупинився на півдні континенту, біля мису Горн. — Вогняна Земля! — сказав він, чекаючи, що людина перед ним спаленіє.

Антон Лупан цілком спокійно глянув на свого годинника.

— Дуже добре, пане! Виходимо завтра ввечері, о сьомій, якщо це вам підходить!