Нарешті капітан підвів голову. Він вирішив почати боротьбу і йти вперед, приймаючи ураган на правий борт.

Люди збилися біля парапету і вдивлялися в горизонт, над яким телесувалися хмари, перемішуючись, мов недисципліновані вояки, котрі не знаходять собі місця перед наступом.

— Що будемо робити, хлопці? — спитав Антон. — Втечемо чи станемо на прю?

— Станемо на прю, пане, — відповів Герасім.

— Напремо, — швидко сказав і Ісмаїл.

Решта спершу знизали плечима, зайвий раз засвідчивши, що не знають, що таке ураган, потім сказали вслід за стерновим:

— Станемо на прю!

— Тоді всі по місцях! — звелів капітан. — Задраїти ілюмінатори, люки, перевірити, щоб усе на борту було прив'язане!

Екіпаж заметушився по палубі. І хоч у душах людей був неспокій та острах, в рухах цього не вчувалося: все робилося поспішно, але впевнено й надійно.

Поки на палубі «Сперанци» все кипіло, океан спокійно дрімав…

На горизонті ще перемішувалися хмари, поволі розчиняючись одна в одній, їхній сірий колір все глибшав, аж поки став чорний, і з'явився суцільний, готовий до атаки фронт.

На палубі шхуни люди метушилися мовчки і стурбовано, тільки Негріле, спершись передніми лапами на парапет, вдивлявся жвавими очима в затемнений горизонт.

— Його слід було б відвести в_ трюм, Мігу, — сказав капітан.

— Він не захоче, пане.

— Так, це правда, а якщо налетить вал?

— Він зуміє вберегтися, я за це не боюся.

— Ходити в буда! — набундючився Ісмаїл. — Для чого я її робити, фарбувати, малювати, а тепер вона стояти марно?

Смуток Ісмаїла можна зрозуміти, адже досі Негріле жодного разу не переступив поріг буди, з такою любов'ю зробленої ще в Суліні.

Антон оглянув буду й вирішив, що інстинкт Негріле змусить його скористатися нею при потребі і водночас порадувати сердечного кока.

Нарешті все на борту готове, і люди почали чекати.