— А чому той божевільний так перелякано горлає?

— Мабуть, щось приверзлося. Та хіба це дивно, коли осушив стільки пляшок?

А барометр уже впав до межі, і, якби було куди, він падав би й далі. Зараз ніхто не міг сказати — рухається «Сперанца» чи стоїть на місці. Ураган напустився на вітрила, вітрила вигинали щогли, щогли тремтіли, натягуючи ванти, а ванти гули дивними пекельними акордами, примушуючи двигтіти палубу.

Антон питав сам себе, скільки ще витримають щогли і скільки протримаються люди. Він чув, як тріщать щогли, бачив людей на палубі, але не міг достоту усвідомити, чи вони живі, чи то їхні тіні, що прийшли замість зниклого екіпажу. Він сам опинився в якомусь дивному стані — був ніби в теперішньому часі і плавав у минулому, між хвиль спогадів, іноді похмурнів, іноді усміхався.

Бортовий хронометр показував північ, але для екіпажу це могла бути й шоста вечора, і друга або четверта ночі. Порив вітру буравом угвинтився в велике вітрило й розірвав його посередині, і перш ніж хтось устиг ослабити шкоти, вітрило розпанахалося згори вниз.

— Герасіме! — крикнув Антон. — Велике вітрило вниз!

Але раніше ніж пролунав цей наказ, екіпаж кинувся до фалів. Рея тріщала, готова поламатися й полетіти за борт.

Велике вітрило з лляного полотна мало сто тридцять квадратних метрів і сухе важило сто кілограмів. Можна собі уявити, що означає вирвати його з лап урагану, додавши до тої ваги ще кілограмів двадцять води, якої набралося полотно. Для цього досить згадати, як вириває з твоїх рук порив набагато слабшого вітру парасольку, — а в неї лише один квадратний метр.

Люди з закривавленими від мокрих канатів руками під дошкульним дощем при вітрі, що звалював з ніг, промучились не менше години, поки опустили. полотно, відв'язали його й скрутили в тюк.

Капітан врахував, що вже забракне сил підняти нове вітрило на великій щоглі, а самим стерном не можна втримати потрібного курсу. Тому, затято протримавшись якийсь час, Антон послабив стерно, і ніс корабля повернувся на дві чверті на південь. Тепер хвилі били по обшивці навскіс і, розбившись, одразу лагідно бігли вздовж, лащачись об неї.

Боротьба з ураганом тривала всю ніч, і за цей час ніхто не мав часу згадати, що він мокрий, виснажений і голодний. На світанку злива вщухла, і хоч хмари й котилися лише за долоню над щоглами, сірі й важкі, мов олово, поверхня океану посвітліла. Стомлене тіло не відчувало хитавиці корабля, вуха не чули стогону урагану, не чули свисту, з яким вітер зрізував гребені хвиль і кидав їх снопами бризок через парапет, ніби в пащу молотарки. Це був початок спокою, байдужості, після якої, мабуть, люди нарешті мали звалитися.