— Не дати!. — передбачливо запротивився кок. — Поки не бачити бочка повна, не дати й краплі!

Рятівний корабель наближався повільно. Це було старе судно, колись трищоглове, на яке поставили машини. Замість середньої щогли височіла труба, звідки валував густий дим. У підзорну трубу на ньому видно було німецький прапор, але лише через дві години вони змогли прочитати назву — «Вотан», виписану білими літерами на носі. Трохи згодом, коли пароплав, молотячи воду лопатями, підійшов ближче, люди на палубі «Сперанци» побачили капітана, присадкуватого кремезного чоловіка. Він перехилився через парапет на юті з мегафоном.

— Хто ви такі? Що хочете?

Антон, за браком мегафона, приклав долоні до рота й закричав по-німецьки:

— Шхуна «Сперанца» з Суліни, Румунія. Ми втратили весь запас води. Ви можете дати нам бочку?

Капітан пароплава нахилився до переговорної труби, щось сказав, лопаті одразу ж почали крутитися повільніше, а кількома хвилинами пізніше обидва судна стояли борт біля борту посеред пустельного океану.

— Капітане, ідіть сюди! — гукнув з юта присадкуватий чоловік.

Матрос перекинув мотузяний трап через борт, і за хвилину Антон опинився на борту чорного від кіптяви «Вотана». Задимлене тут було все — щогли, зав'язані вітрила, стерно, люди. На вгодованому обличчі капітана піт стікав звивистими смужками, прокладаючи світлі доріжки на підборідді, а звідти на шию, під почорнілу куртку.

— Мене звати Петер Шмідт, — сказав капітан, подаючи Антонові руку. — Ви звідки йдете?

— З Гібралтара в Пернамбуко.

— І як же ви вирушили в довгу дорогу без води?

— У нас було тисяча шістсот літрів, але ми потрапили в ураган, і випадково були вибиті чопи в бочках.

— Дивний випадок!..

— Пане, — засміявся Антон Лупан, — видно, ви зазнали багато лиха, якщо такий підозріливий!

Капітан пароплава глянув на нього, потім сказав не дуже привітно:

— Гаразд, я дам вам двісті літрів, хоча…

Цієї миті двері каюти під ютом прочинились і на палубу вийшов якийсь заспаний велетень, витираючи долонею піт на шиї.

— Що таке, Петере? — спитав він. — Чому ми зупинилися?

— Та ось румунська шхуна, — догідливо відповів капітан. — Просять води.

Чоловік піднявся на ют і зупинився перед Антоном, не подавши руки й непривітно дивлячись на нього.