У воді метрів за п'ять від трапа блиснула спина однієї акули. Їй треба було зробити тільки стрибок, щоб потягнути в глибини і Мігу, і Негріле.

Хлопець повернув голову, побачив небезпеку за крок від себе, напружив усі сили й кинув собаку, мов мокрий мішок, через парапет, а сам лише встиг підтягнутися на руках — і залишив у пащі океанського розбійника чоботи, які сковзнули з ніг.

Коли люди, ще не отямившись від жаху, нахилились через парапет, чоботи й акула зникли в глибині океану.

Мігу витирав піт з чола, аж тепер розуміючи, з якої небезпеки він виплутався. Потім, оговтавшись, нахилився до Негріле й почав гладити мокру шерсть, зайшовшись болісним плачем.

— Ну годі, хлопче, досить плакати, адже ніхто не помер! — спробував заспокоїти його стерновий.

Від камбуза підійшов Ісмаїл, несучи миску і склянку води.

— Ну добре, Негріле, якщо спрага, то чому не прийти не взяти вода? А якби тебе з'їсти акули?..

Негріле заскавчав, ніби йому стало соромно і він повністю визнає свою провину…

Через тиждень на палубі вже не чулося розмов, жартів, сміху. В обід люди важко приходили до їдальні, де виснажений Ісмаїл тремтячими руками наповнював склянку смердючою водою з бака, яку вони випивали одним духом.

— А в нас, брате, — сказав якось Ієремія, — зараз починаються осінні дощі!

Його двоюрідний брат здавлено застогнав, потім у побляклих очах з'явилась іскорка життя і він спитав упалим голосом:

— А хіба хліб уже зібрали?

— Ого! Люди вже орють на зяб…

Хараламб звівся на лікоть і подивився кудись далеко, ніби в інший світ:

— Кажеш, починаються осінні дощі? І вони промочують так, що аж дригониш від холоду? Не може бути, Ієреміє! Нема дощів на землі!

Молочно-біле небо стікало в океан і аж шипіло при цьому. Довжина й висота зникли, обшир не мав виміру, і навіть нерухомий корабель ніби втрачав знайомі обриси, розтоплюючись у довколишній голубуватій лаві. Щогли диміли, чорніли, розповсюджуючи запах смоли, і ось-ось мали перетворитися в попіл. Цілі години підряд на палубі не було анінайменшого руху, зате в океані, не потривоженому найменшим брижем, схожому на розплавлений степ, так спокійно і так терпляче ходором ходили акули, що можна було зсунутися з глузду. Вони, мабуть, не могли знайти іншої здобичі, тому чекали тільки цієї, впевнені в недалекому бенкеті.

Крістя Бусуйок похитав головою, подивився на океан, на акул, потім закинув голову й пробіг поглядом по щоглах, вершечки яких диміли в розплавленому небі, підійшов до великої щогли, обхопив її руками, припав обличчям до гарячого дерева, погладжуючи його, цілуючи обпаленими губами, і почав молитися, ніби читав літанію: