— Ні. Вони мене знають. Я й Ніколас приятелі.

Метис вихопив з-за пояса маленький іспанський кинджал, що блиснув на світлі, а все тіло Мартіна Стрікленда пронизав дрож.

— Дивись, без галасу, Педро!

— Гаразд, сеньйоре!

— Завтра вранці приходь у порт. Знайдеш мене на шхуні «Сперанца».

— Я сьогодні ввечері бачив, як вона прийшла. Ви шукаєте золото?

— Про це поговоримо завтра. А зараз я мушу йти.

У дверях Мартін Стрікленд зупинився, ступив крок назад і вихопив фотокартку з рук метиса.

— Я віддам її тобі пізніше, коли заслужиш. А тепер пильнуй! Якщо Шлімбах врятується, ти ніколи не побачиш свого батька!

Цього вечора Мартін Стрікленд сидів допізна в каюті і писав листа, зміст якого подається нижче у вільному викладі, бо писанину його неможливо прочитати:

«Тату Джіме, я сьогодні прибув до Пунта-Аренас на Вогняній Землі. Здається, вже чотири роки ми не бачились і майже два, відколи я тобі нічого не писав, але в мене таке відчуття, що ти ще не врізав дуба за цей час. Завтра на Вальпараїсо відпливає шхуна, і я користуюсь цією нагодою послати тобі звістку про себе й засвідчити перед тобою й перед старою мою синівську шанобу, яку я до вас зберігаю. Ці рядки дійдуть до вас, мабуть, лише в березні, якщо шхуна не потоне дорогою, а капітан виявиться настільки чесним, що передасть лист на пошту, хоча я сам не вірю в чесність людей, поки їм не приставиш револьвер до грудей. Я тобі не писав би, тату Джіме, аби ще раз не переконався, як багато допомагають мені твої батьківські поради. Ми часто гиркались, іноді доходило навіть до того, що готові були розтовкти один одному голови, але це не перешкоджає мені думати з любов'ю про тебе між чужинцями і визнавати в душі, що ти гарний батько. Ось, приміром, уже п'ять років, відколи сталася ота притичина з Філіпо, земля йому пухом, бо був він людиною багатою. Я не здогадався б тоді понишпорити в його паперах, особливо тому, що його заповіт — ох, який же ти мудрий, таточку Джіме! — не цікавив мене ніскілечки. Але ти вимусив мене перевірити всі шухляди, оглянути кожен клаптик паперу! Звідки б я дізнався, що бідолашний Філіпо був одружений з тубілкою з Вогняної Землі і мав сина, якого залишив у Пунта-Аренас, де той живе з подачок милостивого трактирника? Прочитавши листа цього доброзичливця з вимогою грошей, який, мабуть, доводив до сказу Філіпо, я хотів був порвати його. Яке мені діло до Саймонза Берта, власника бару «Христофор Колумб» у Пунта-Аренас? Але ти тоді порадив: «Не рви нічого, може, воно тобі колись пригодиться!..» Тату Джіме, мене іноді подив бере: звідки стільки мудрості в голові такого пияка й мерзотника, як ти?.. Та, втім, я не про це хотів тобі написати… Здається, ти нічого не знаєш про мене ще від того часу, коли я був у Кейптауні; зараз я не скажу тобі, чому пішов звідти. Це довга історія. Я хотів повернутися до Канади, але потім подумав, що та історія зі старою Вентіскверо ще дуже свіжа в пам'яті шерифа, тож буде мудріше, коли рік-два потиняюся в інших краях. Тому вирішив спробувати щастя на Вогняній Землі, куди, як підказує мені нюх, ринуть дуже багато людей. Щастя моє, що я поспішив. Я знайшов у Марселі румунську шхуну — ти не журись, якщо не чув про таку країну, я теж не чув про неї до недавнього часу. З капітаном домовився досить легко, з екіпажем теж: вони були або голодні, або витали в хмарах, бо погодились піти в таку далеку дорогу не торгуючись. Я й цього разу, тату Джіме, скористався твоєю порадою, за котру вже й не знаю як дякувати! Краще, коли люди думають, що ти причмелений, аніж хитрий! Не розповідатиму тобі, як відбувалася подорож, їм, здається, довелося не дуже легко, зате для мене дорога від Марселя сюди була мов сон. Знав би ти, які тісні океани, тату Джіме! Кого, ти думаєш, я зустрів посеред Атлантики? Курта Шлімбаха — ти тільки уяви собі! Але не бійся, я вийшов сухим з води. Ти там прибережи оту скриньку та папери. А втім, навіщо це я тобі даю поради? Коли повернусь, ми зможемо нарешті ними скористатися. З капітаном досі ми ладнали добре, тільки нинішнього вечора посварились, я ледь не приставив йому револьвер до грудей. За нашою домовою ще з Марселя, він зобов'язаний везти мене цілий місяць туди, куди я захочу. А ти уяви собі, сьогодні ввечері, коли я повернувся від Саймонза Берта, він зустрів мене й попросив негайно вивантажуватись. «А наша домова?» — «То мене не стосується! Можете відшкодувати собі збитки з тих грошей, які нам належать!» Душе невинна, татку Джіме! Я маю їм заплатити двісті п'ятдесят фунтів стерлінгів, тобто справжнє багатство для цих гольтіпак-моряків, і я сказав, що вони або дотримають угоди до кінця, або я їм не заплачу нічого, навіть притягну до відповідальності через Морський трибунал. Ох і загнав же я в кут капітана, таточку Джіме! Бачив би ти його морду! Правду кажучи, я вже сягнув рукою по револьвер у кишені, бо здалося, що він зараз учепиться мені в горлянку. «І куди ви хочете йти?!» — спитав він, бризкаючи слиною. Я показав на карті: «До Ушуайї, в протоку Бігл!» Капітан подивився на карту, глянув на мене і почав сміятися, мов несповна розуму. «Гаразд, пане, — сказав він. — Вирушаємо негайно!..» Але це я відійшов, тату Джіме! Я тобі кажу — потурбуйся про скриньку та папери й не базікай нічого: Курт Шлімбах сеї ночі віддав богу душу. На одного мерзотника в світі стало менше!.. А зараз я прощаюся з тобою, тату Джіме. Поцілуй стару за мене. Твій син, вдячний до могили…»