Простоявши три дні в Пунта-Аренас, щоб запастися провізією на тривалий час, «Сперанца» пішла на південь, шукаючи шлях до протоки Бігл.

16 грудня вони вийшли з Магелланової протоки, де час від часу зустрічали то пароплава, то баркаса, тепер же бачили тільки хмари, сіру воду й мовчазні скелі. Та ще десь позаду можна було ледве розрізнити кілька пірог з тубільцями, які з незрозумілою впертістю йшли вслід за шхуною.

Перша з них з'явилася ще в протоці, біля мису Валентина, найпівнічнішій точці острова Доусон. Це була довга пірога, зроблена з видовбаного стовбура дерева, на веслах сиділи вісім алкалуфів, усі низенькі, згорблені, голі, з широкуватими фігурами, на плечах діряві накидки з борсукової шкури. Вони вискочили з-за скелі, коли шхуна проходила там, і пішли на неї, щось вигукуючи.

Побачивши, що вони озброєні луками й списами, Ієремія поклав руку на мушкет, але Блек Педро заспокоїв його: це не войовничий клич, люди просять милостиню — звичка, набута з приходом чужинців, бо жили вони тільки з того, що давала природа, і помирали від голоду, коли природа ставала мачухою. До того ж, просили не їжу, а іграшки, якими вони хизувалися.

Так Мартін Стрікленд найняв собі першу групу диких алкалуфів для промивки золота. Блек Педро не дозволив їм піднятися на палубу, а спустився в пірогу і, подарувавши найстаршому червону хустку з майна свого нового господаря, почав щось швидко говорити їхньою мовою. Терпляче вислухавши, алкалуфи почали ляпати його по плечах і по грудях, що було знаком довіри й згоди.

Пірога подалась до берега, аборигенам треба було всього кілька хвилин, щоб посадити на човни жінок, дітей та собак і рушити за «Сперанцою»; відтоді вони постійно йшли за нею.

— Та це ж як, пане, — питали люди в капітана, — у них нема ні хат, ні землянок, ні взагалі ніякого прихистку? Пірога — то все їхнє багатство?

Антон знав життя і звичаї тутешніх аборигенів із щоденника діда Леона та з книжок Дарвіна, а тепер побачив на власні очі те, про що ті писали п'ятдесят років тому.

— Так, нема в них нічого, — відповів він, дивлячись на алкалуфів, які вперто веслували. — Єдине їхнє майно — пірога й собака.

У наступні дні вони зустріли й інші племена алкалуфів, які теж вирушили за «Сперанцою». Звісно, швидкість вітрильника значно вища, ніж пірог. Вони так відставали, що губились із поля зору, і можна було подумати, що загубились назавжди. Але пізно вночі, іноді після того, як вахтовий дзвін вибивав північ, остання пірога прибувала на місце стоянки, і тубільці, хоч і стомлені дорогою, починали при світлі смолоскипів шукати між камінням скойки — єдиний свій харч.