«Сперанца» кинула якір у маленькій бухточці на північному березі півострова Брекнок. Гора на заході, вершина якої ховалася в хмарах, захищала від небезпечного вітру. Сонна вода в бухті синіла при світлі туманних сутінок. Корабель ніби вріс у дно глибоким корінням; здавалось, це не вода довкруг, а клейке тісто, з якого ти вже не зможеш вирватись.

Трохи пізніше завиднілися факели алкалуфів, які підпливали, важко веслуючи. Факели — то гілки смолистого бука, вони горіли повільно, випускаючи багато диму, і згоряли повільно, мов свічки. Сірники вже не були для алкалуфів таємницею, і вони без остраху користувалися ними, діставши їх у моряків. Крім того, вони дбайливо підтримували смолоскип або вогнище. Дерево тут ніколи не бувало сухе, щоб його можна було запалити тертям, бо на це пішло б хтозна-скільки часу, і аборигени, залишившись без вогню, бродили цілі дні або й тижні від острова до острова, від берега до берега, поки й знайдуть якесь багатше плем'я й запалять там смолоскипи.

Ідучи протокою, екіпаж «Сперанци» часто бачив пасма диму, що слалися до води, переплітаючись із туманом. Тепер моряки знали, що то були аборигени, які постійно несли з собою вогонь — вдень і вночі…

Витягнувши піроги на берег, голодні алкалуфи рушали збирати скойки біля скель і в воді, заходячи туди по пояс; жінки тим часом розпалювали вогонь на березі, а діти, цілковито голі, крутилися довкола них. Собаки, теж голодні, як і люди, бігали в ліс, гавкаючи, сподіваючись вигнати з лігва якогось борсука.

Антон Лупан не мав наміру йтручатися в справи. Мартіна Стрікленда, але йому кортіло спитати, чому той анітрохи не турбується про людей, яких він тягне за собою?

«Чим же допомогти їм?» — думав капітан «Сперанци». Аби прогодувати їх усіх, і не один день, а цілі тижні поспіль, треба вагони продуктів. Він розумів, що велося аборигенам сьогодні не гірше, ніж раніше. І все-таки, якби ці люди знали, що від бідної природи, серед якої вони жили, можна взяти хоч трохи більше, ніж вони беруть, може, життя їхнє стало б легше.

Не вперше Антона доймали такі розмисли, які долучилися тепер до його давніх думок.

Довгі роки він разом зі своїм другом мріяв зробити те, чого не вдалося іншим; усе їхнє життя було підпорядковане лише цій меті. Сьогодні каштан «Сперанци» біля мети, він наближається до невідомого місця, туди, мабуть, підходить і П'єр, хоч і пішов другою дорогою. Але тут виникли нові проблеми. Антон і П'єр принесуть світові відомості про землю між протокою Бігл й океаном, зітруть білу пляму на картах, повернуться в свої країни й прийматимуть почесті, а ці нещасні люди, які зараз ідуть за «Сперанцою», їхні родичі в лісах так і знемагатимуть від голоду, бо не знають, що просити в довколишньої природи, тремтітимуть від холоду, під дощами, у сніг і в град, бо не вміють зробити дах над головою… Антон Лупан відчув лише тепер, що в нього з'явився додатковий і набагато важчий обов'язок, аніж той, заради якого він прийшов сюди. Якщо він не хоче зрадити свою двадцятирічну мрію, то повинен зблизитися з цими нещасними, пошукати засіб підняти їхнє життя хоча б на один щабель вище від життя їхніх собак.