Лише двадцятого числа добулись вони до Ушуайї, містечка, заселеного похмурими колоністами, де був єдиний порт на протоці.

У порту була тільки контора, і в ній навіть не капітан, а просто чиновник, який був і за митника, і за поліцейського водночас, тримав він і лавку. Від нього Антон Лупан дізнався, що тут ніколи не кидала якір шхуна під назвою «Есперанса». І цьому можна було вірити, бо поява будь-якого судна в Ушуайї — незабутня подія.

Наступного ранку, коли вони вже готувалися відпливати назад, у порту з'явився фермер і запропонував подорожнім двоє поні за п'ять аргентінських песо: видно, велика нужда притиснула його, а ніяких покупців на коників не було, якщо він пропонував їх морякам. На великий подив і фермера, і екіпажу, Антон купив їх.

— Що ми з ними робитимемо? — спитав невдоволено стерновий.

— Вони нам пригодяться, Герасіме.

— А чим ми їх будемо годувати, вони ж не їстимуть сухарі з чаєм?

Звісно, і про це Антон подумав, — той самий фермер продав їм двадцять мішків вівса по десять сентаво за мішок, ще раз доказавши, що він у великій скруті.

Маленькі коники одразу потрапили під нагляд наймолодших членів екіпажу — один до Мігу, другий до Аднани. І весь час, поки шхуна йшла назад, до підніжжя гір Олівія, Негріле почував себе ображеним. Не можна сказати, що з ним погано поводився господар чи з меншою любов'ю ставилась Аднана, але обоє на цілі години забували про нього й пестили поні — заплітали гриви, розчісували хвости, намагаючись перевершити одне одного.

Тільки-но порт залишився вже далеченько позаду, на палубі з'явився кок, живий-здоровий, з рум'янцем на всю щоку, ніби ніколи й не хворів. Побачивши його, люди тільки очі витріщили:

— Що з тобою, Ісмаїле?

Ісмаїл ще раз пересвідчився, що порт далеко, а сильний вітер б'є в корму, отже, до пристані повернутися важко, відповів, хитро усміхаючись:

— Я оживати!

Отож-бо й воно, що кок тільки прикидався, аби Антон не висадив його в Ушуайї.

Під кінець місяця шхуна прибула до місця своєї стоянки. Капітан дуже здивувався, не зустрівши по дорозі пірог алкалуфів з майном Мартіна Стрікленда. Але ще більший був його подив, коли там, де він висадив свого пасажира, побачив будиночок, з димаря якого йшов дим…

Серед майна Мартіна Стрікленда, привезеного з Марселя, був, між іншим, і готовий розбірний будиночок з подвійними стінами, з дверима, з вікнами, який залишалося тільки скласти, а всередині — ліжко, стіл, піч та інше начиння — тобто все, що потрібно цивілізованій людині.

Алкалуфи, обтесавши колоди, зробили з них під керівництвом вірного метиса склад, бо скрині не могли стояти під дощем і вітром, — відтак Антон Лупан знайшов цілком упорядкований табір, який, судячи з усього, мав стояти тут довго.