— Якби йшлося тільки про золото і я міркував так, як міркують торгаші, то попросив би його стільки, щоб наповнити трюм, а це, ясна річ, вам не з руки. Але мене цікавить не золото, а тут ви мені нічого не можете запропонувати.

— Ти ще довго тут думаєш бути?

— Щонайменше до весни.

— Слухай, капітане! — вибухнув Мартін Стрікленд, перемінивши тон. — Я — людина небезпечна. Багато хто боїться мене.

— І ви про це говорите вголос? — іронічно усміхнувся Антон.

— Так! Тут нема ні суддів, ні поліції! Подумай про це.

— Я вже давно думаю, пане!

— І що ж ти вирішив?

— Залишаюсь! — твердо сказав каштан «Сперанци».

Мартін Стрікленд стояв мовчки, силкуючись погамувати лють.

— Востаннє пропоную, — нарешті обізвався він. — Хочеш, щоб ми жили в дружбі? Я зобов'язуюсь не втручатися в твої справи при умові, що й ти не втручатимешся в мої. Дай спокій дикунам. Не забувай, що я привіз їх сюди.

— Але ж не на власній спині. Ви не сиділи на веслах, не давали їм харчів.

— Харчі вони собі знаходили самі.

— Не завжди. Іноді вони навіть не знають, як їх знайти. Ваш обов'язок турбуватися про них.

— Я золотошукач, а не місіонер… Навіщо ти їм зробив хати?

— Вони самі їх зробили.

— Але з твого наказу!

— Це правда. А вас бере злість, що вони не мерзнуть під дощем?

— Так. Бо тепер вони б'ють байдики у теплі. Блек Педро переконає їх спалити хати, бо вони приносять їм нещастя.

Антон Лупан стиснув кулаки.