Капітан перевірив на витривалість і поні, узявши їх з собою в одну зі своїх мандрівок. Маленькі чотириногі йшли, мов справжні гірські коні, несучи на собі чималий вантаж.

Отже, людям буде значно легше, бо інакше довелось би нести на собі всю поклажу й харчі.

Щоб узяти провідників і помічників з-поміж алкалуфів, не могло бути й мови. Боячись злих духів у горах, жоден з них не зважувався вирушити в експедицію.

Вершини гір і далі затягував непроглядний туман. Так тривало весь березень і квітень, коли стояла ще гарна погода, а селище алкалуфів розбудовувалось. Потім настала зима, екіпаж порався біля корабля й допомагав тубільцям. Частина з них і далі збирала золото для Мартіна Стрікленда, але моряки привчали їх до корисніших занять, зокрема до полювання.

І справді, аборигени привчилися шукати по лісах, тепер їхні жінки й діти не страждали від голоду, як у минулі зими. Але й жінки не сиділи марно. Зі шкур борсуків вони навчилися шити постоли, щоб їхні чоловіки не ходили босоніж на полювання.

Мартіну Стрікленду було байдуже до їхнього способу життя, зате не байдуже, що ті почали господарювати. Кількість збирачів золота зменшувалась, за останній тиждень не вдалося набрати навіть одної пляшки піску.

Нарешті терпець йому урвався, і одного дня він послав Педро до капітана «Сперанци».

— Що таке, Педро? — спитав капітан, здивований, що бачить у себе цього чоловіка, котрий повсякчас погрожує йому кулаком.

— Мій сеньйор хоче з вами говорити.

— Дуже добре! І де він хотів би поговорити?

— Сеньйор запрошує вас до себе в дім.

— Скажи йому, що це мені не підходить.

Нарешті після тривалих переговорів, які вимусили Блека Педро багато разів снувати між будинком і кораблем, домовилися зустрітися на березі річки. І хоч довелося голосно кричати, бо річка тут широченька, жоден з них не захотів перейти на берег сусіда.

Мартін Стрікленд почав розмову з кепкування:

— Ти став місіонером, капітане! А похвалявся, що моряк.

— Я й роблю моряцьку справу, пане! Навіть більше, бо йду дуже небезпечним морем, де не бракує піратів!

— Гм! Ти вважаєш, що ми маємо щось ділити?

— Ясна річ! Тільки не золото!

Мартін Стрікленд помовчав трохи, вороже дивлячись на нього.

— Я ось що пропоную, — почав він знову. — Скільки ти хочеш золота, щоб покинути ці краї за чотири дні?