— Чашечка й стегнова кістка розбиті! Ногу треба б відрізати, але не варто…

Капітан запитливо глянув на нього. Доктор показав на небо.

— Він помирає, сину мій! Відходить у царство небесне!

Аднана почала кусати кулаки. Антон зблід і закам'янів.

— Нам залишається зробити те, що примирить його з небом, — вів далі доктор Йозеф. При цих словах він розстебнув медичну торбу і поміж інструментами, баночками й коробочками з пігулками смиренно знайшов те, що потрібне для причастя. Капітан дивився на нього, неспроможний усвідомити, що відбувається.

— Ви лікар чи священик? — спитав він нарешті.

— І те, й друге, сину мій. Коли не можна врятувати тіло, доводиться рятувати душу.

— Не трудіться, отче. Він магометанин.

Доктор Йозеф злякано сахнувся назад, але враз очі його пожвавішали.

— Сину мій, — сказав він, — мій обов'язок спробувати перед смертю навернути раба божого до справжньої віри, щоб для нього відкрилась дорога на небо.

— Що з ногою? — спитав Антон, не дослухаючись до його слів.

— Гангрена…

— Ви не можете ампутувати?

Доктор звів руки до неба.

— У мене для цього нічого нема, — сказав він, показуючи торбу.

— А в місії?

— І в місії нема. Єдиний шпиталь у Пунта-Аренас.

Дощило, ніч була непроглядна, вода в протоці кипіла, мов смола в казані, а до Пунта-Аренас — триста п'ятдесят миль!

— Підняти якір! — наказав капітан.

«Сперанца» пішла вночі крізь дощ. Герасім біля стерна тримався дороги за звуком хвиль, що розбивалися об берег. Решта всі, збившись на носі, вдивлялися до болю в очах у темряву, щоб бачити, чути, відчувати острови, скелі, які чаїлися тут.