Тепер газель лунала на палубі так, що могла б підняти й мертвого з могили, тільки капітан спав на люкові, а біля голови в нього стояла велика чашка з кавою. Він не чув дзенькоту ланцюга, не чув шуму форштевня, який розрізував хвилі, не чув Ісмаїлової газелі. Вперше після десяти днів і десяти ночей безперервних тривог заснув по-справжньому.

Цей незвичайний кормовий вітер тримався цілий тиждень, даючи їм змогу пройти сто двадцять миль на захід. Звісно, вони могли б зробити й більше, але зараз ішли тільки вдень, бо нікуди не квапились.

Ісмаїл уже не горів, дихав легше, з обличчя зник землистий колір. Рана на відрізаній нозі ще гноїлася, вона ще довго мала гноїтися — тижні, місяці, але той гній уже не підніметься в тіло.

На палубі життя знову стало звичне, чулися сміх, жарти, Негріле гасав, весело гавкаючи на вітер, і, тільки опинившись біля ілюмінатора на кормі та глянувши на Ісмаїла, вгамовувався, ніби розумів, що непристойно здіймати гармидер біля хворого.

Кокові подобався рух угорі, і гавкіт Негріле, і сміх та жарти людей, бо це ж частка його життя.

— Болить, Ісмаїле? — питала Аднана.

Скільки безсонних ночей просиділа вона біля нього! Вона, звичайно, їх і не лічила, але він пам'ятає всі, навіть ті, коли був непритомний…

* * *

Рано-вранці, коли «Сперанца» при ходовому вітрі наближалась до Пунта-Аренас, Антон Лупан спустився в каюту до Ісмаїла. Аднана підвелась і вийшла заварити кави, випрати бинти — у неї багато роботи.

— Як ти себе почуваєш, Ісмаїле?

— Дякувати…

В ілюмінатор заглянув сонячний промінь і впав на обличчя недужого.

— Сьогодні ми тебе поголимо трохи, причепуримо.

— Дякувати…

Та чи йому до гоління, коли допікає інше? І Ісмаїл зважився:

— Нога… віддати акулам?

Капітан хотів був засміятися, але враз відчув, що очі його зволожіли. І відповів майже пошепки:

— Ні, Ісмаїле! Ми відвезли її на берег і там похоронили…