СМАК ВЕДМЕДИНИ

СМАК ВЕДМЕДИНИ

I

I

Спершу його звали Крістофер Беллю. В університеті він став Кріс Беллю. Згодом, поміж сан-франціської богеми його продражнили Кіт Беллю. А зрештою перехрестили на Смока Беллю й інакше вже не прозивали. Історія його імені — це і його власна історія. Воно б, може, нічого й не сталося, аби не ніжна матінка, залізний дядечко та ще, як на те, й лист від Гіліта Белламі.

«Щойно переглянув примірник «Хвилі», — писав Гіліт з Парижа. — Я певен, О’Гара досягне успіху, хоч йому й бракує знання тонкощів цього ремесла (далі йшли докладні поради, як поліпшити тижневик). Піди побалакай з ним. Тільки мене не виказуй. Нехай він думає, що це твої власні міркування. Бо ще запропонує мені бути його паризьким кореспондентом. А це мені зовсім ні до чого: я друкуюсь у великих журналах, де як-не-як — маю готівкою. Насамперед переконай О’Гару, щоб витурив недотепу, котрий пише вам музичні та мистецькі огляди. До речі, в Сан-Франціско завжди була своя література, а тепер її нема. Скажи йому, нехай напитає якогось дурника, що постачав би журналові романтичні новелки — жваві, яскраві, сповнені справжнього сан-франціського колориту».

Кіт Беллю одразу подався до редакції «Хвилі» й сумлінно переказав ці поради. О’Гара пильно вислухав, трохи посперечався і врешті погодився. Передусім нагнав недотепу-критика. Потім узявся до Кіта й утнув з ним те, чого так боявся Гіліт у далекому Парижі. Ба коли вже О’Гарі чогось заманеться, жоден приятель йому не відмовить, такий він був лагідний і водночас нездоланно напосідливий. Не встиг Кіт Беллю вислизнути з редакції, як зробився помічником редактора і погодився щотижня давати кілька шпальт критики, доки не знайдуть йому пристойної заміни, а також до кожного номера — десять тисяч слів із життя Сан-Франціско — і все це за дурняк, — «Хвиля»-бо ще не може платити, — як пояснив О’Гара, переконливо додавши, що в Сан-Франціско є тільки одна людина, здатна написати серію оповідань, і ця єдина людина — Кіт Беллю.

— Боже, який же я дурень! — аж застогнав Кіт, спускаючись вузькими східцями.

Відтоді й почалась його неволя в О’Гари, для якого він заповнював ненажерливі шпальти «Хвилі». Тижнями Кіт Беллю просиджував у редакції, відбивався від кредиторів, сперечався з друкарями й вигонив до кожного номера двадцять п'ять тисяч слів. І годі було сподіватися на полегшення. «Хвиля» була амбітна. Вона, бачте, могла виходити тільки з малюнками, що неабискільки обходилися. А коштів не вистачало не те, що на залучення нових працівників, а й на платню Кітові Беллю.