— Було колись.

— А сидіти на коні?

— І цього скуштував.

Джон Беллю обурено чмихнув.

— Добре, що батько в могилі й не бачить тебе в усьому твоєму безпутстві. Твій батько був справжній чоловік. Розумієш? Чоловік, а не хто! О! Він вигнав би з тебе оті мистецькі дурощі!

— Нічого не вдієте. Доба звиродніння, — зітхнув Кіт.

— Я міг би це зрозуміти й терпіти, — люто наступав дядько, — якби бачив у цьому хоч якийсь глузд. Але ти за своє життя й цента не заробив, ти не знаєш, як по-справжньому працюють.

— А гравюри, малюнки, віяла?.. — кволо захищався Кіт.

— Мазій ти й невдаха! Які картини ти намалював? Каламутні акварелі й потворні плакати? Хтось їх бачив коли-небудь, хоч тут, у Сан-Франціско?

— Ви забули. Одна моя картина висить і в залі цього клубу.

— Ота мазанина! А музика? Твоя люба дурненька матуся витрачала сотні на твою музичну освіту. І намарно. Ти не заробив і кількох доларів, хоча б акомпануючи десь у концерті. Пісеньки твої? Безглузде виття. Їх же ніхто не друкує, а співає хіба лиш купка блазнів, що граються в богему.

— Я надрукував якось цілу книжку. Пригадуєте мої сонети? — лагідно докинув Кіт.

— Скільки ж ти заплатив за друк?

— Та лише дві сотні.

— А чого ти ще досягнув?

— Поставив п'єсу в літньому театрі.

— Що ти отримав за неї?

— Славу.

— Таж ти колись умів плавати, навіть поривався їздити верхи! — Джон Беллю рвучко стукнув склянкою об стіл. — На що ти здатний? Скільки на тебе пішло грошей, а ти навіть в університеті не грав у футбола. Не веслував. Не…

— Я вправлявся у боксі й фехтуванні. Трохи.