— Тож це ваша, дядечку, вина та моєї любої — гм — матусі. Як я міг сам собою загартуватися? І що ж мені лишалося, окрім гравюр, малюнків та віял? Хіба я винен, що ніколи не працював у поті чола?

Старий глипнув на свого небожа, не криючи відрази. Така легковажність і розпещеність виводили його з рівноваги.

— Ну що ж, я саме лагоджуся в таку подорож. То, може, поїдеш?

— Трохи запізно, мушу сказати. А куди це?

— Гел з Робертом збираються до Клондайку. Я пообіцяв провести їх через перевал до озер, а потім повернуся…

Дядько не встиг доказати, бо зрадуваний Кіт зірвався з місця й схопив його за руку.

— Визволителю мій!

Джон Беллю вмить насторожився. Він аж ніяк не сподівався на згоду.

— Ти що, справді? — сказав він.

— Коли ми вирушаємо?

— Це буде нелегка подорож, і ти нам тільки завдаси клопоту.

— Ба ні. Я працюватиму. У «Хвилі» я навчився працювати.

— Кожен має узяти з собою припасу на цілий рік. Там буде така сила людей, що носіїв-індіян на всіх не стане. Гел і Роберт свій вантаж через перевал самі нестимуть. Я для того й їду, щоб допомогти їм. Отож і тобі доведеться те саме робити.

— Випробуйте мене!

— Тобі не знести такого тягаря.

— Коли ми вирушаємо?

— Завтра.

— Та не подумайте, дядечку, що це вплив вашої проповіді, — кинув Кіт на прощання. — Мені до скруту треба виїхати звідси, будь-куди, аби далі від О’Гари.

— Хто це О’Гара? Японець якийсь?

— Ні. Він ірландець. Такий собі рабовласник і мій найкращий приятель. Редактор і видавець «Хвилі». Гнобитель такий, що як схоче — мертвого примусить танцювати.