— Тепер я знаю, хто це, — сказав Куций. — Старий це Луїс Гастел, справдешній золотошукач. А вона, певне, його донька. Він прибув у цю країну ще здавна й привіз із собою дівчинку-немовля. Це він та Бітлс пустили першого пароплава на Койокуку.

— То, може, й не треба випереджати їх? — мовив Смок. — Нас лише четверо, ми й так перші.

Куций погодився, і вони ще годину пройшли мовчки. О сьомій ранку, коли темряву розтяв останній спалах північного сяйва, перед ними постав на заході широкий прохід між засніжених гір.

— Струмок Індіянки! — вигукнула Джой.

— Диви! — зрадів Куций. — А я гадав ще з півгодини чухрати. Та й гнали ж ми!

Тут Юконська стежка, що вела до Даї, круто звертала до східного берега, обминаючи зашерети на річці. Подорожанам довелося залишити втертий шлях і податися через крижані брили ледь помітною стежиною, що вилася уздовж західного берега.

Раптом Луїс Гастел, що йшов попереду, послизнувся на гострій крижині й сів, схопившись руками за кісточку на нозі. Він насилу звівся на ноги, хвилину-дві покульгав, а тоді таки спинився.

— Нема діла, — сказав він доньці. — Я розтяг собі сухожилок. Іди вперед та запаколь на нас обох.

— Може, вам чимось зарадити? — зголосився Смок. Луїс Гастел похитав головою.

— Та їй не важко буде запаколити дві займанки. А я вже якось видряпаюсь на берег, розкладу багаття й забинтую ногу. Мені нічого. Іди, Джой. Запаколюй вище від Знахідки. Там вартісніша місцина.

— Ось вам трохи березової кори, — запропонував Смок, ділячи свій запас навпіл. — Не турбуйтеся, ми подбаємо про вашу доньку.

Луїс Гастел пирхнув зо сміху.

— Дякую, — відказав він. — Але вона сама подбає про себе. Ідіть краще слідком за нею.

— А що, як я поведу перед? — спитала Джой Смока, виходячи наперед. — Я ж бо знаю ці місця краще за вас…

— Ну то ведіть нас, — ґречно догодився той. — Я з вами згоден — це ганьба, щоб якісь там чечаки випередили старожитців Морського Лева. Чи нема тут, часом, якоїсь іншої дороги, щоб і зовсім їх збутися?

Джой хитнула головою.

— Хіба ж сліди заметеш! Куди ми, туди й вони, наче ті вівці.

За чверть милі Джой круто повернула на захід. Смок завважив це, бо тепер вони йшли незайманим снігом, та ні він, ні Куций не зметикували, що їхня ледь помітна стежина провадить, як і перше, на південь. Якби вони могли бачити, що виробляв Луїс Гастел позаду, то ціла історія Клондайку набрала б іншого вигляду: старожитець-бо вже не шкутильгав, а майже бігцем простував за ними, наче мисливський собака, пильнуючи їхнього сліду. Він старанно втоптав стежку, якою вони втрьох звернули на захід, і тоді вернувся до старої дороги на південь.