Минуло півгодини, але вони так і не наздогнали тих двох. Куций почав аж підбігати.

— Якщо й доженемо їх, то нізащо не випередимо, — сказав він захекано. — Господи, оце пруть! Закладаюся на що хочеш, то не чечаки. О, то справжня закваска!

Смок був попереду, коли вони нарешті наздогнали їх, і він щиро радів з цього. Йому відразу видалося, що ближча до нього постать — це жінка. Звідки виник такий здогад — він і сам не знав. Постать була завинена в хутра, та Смок якось відчув у ній щось знайоме. Діждавшись, коли знову спалахнуло полярне сяйво, він завважив маленькі ніжки в мокасинах, але ще й більше — впізнав легку ходу, що її, раз побачивши, ніколи не забудеш.

— А добре йде, — хрипко вимовив Куций. — Б'юся навзаклад, що це не індіянка.

— Здорові були, міс Гастел! — привітався Смок.

— Здорові й ви, — озвалася жінка, хутко обернувши назад голову. — Зовсім поночі, не видно. Хто ви?

— Смок.

Вона засміялася, і Смокові здалось, що він зроду не чув любішого сміху.

— То ви одружилися? Виховуєте дітей, як тоді обіцяли? — І, перш ніж Смок відповів, додала: — Багато чечаків позаду?

— Мабуть, кілька тисяч. Ми випередили понад триста. І вони не баряться.

— Давня пісня! — гірко зітхнула дівчина. — Новачки загарбують найбагатші річки, а старожитцям, що так натерпілися, поки освоїли країну, лишаються послідки. Адже старожитці перші знайшли золото на Індіянці й дали знати своїм з Морського Лева. І як тільки ця чутка поширилася? Морський Лев на десять миль далі від Доусона, й доки звідти добудуться до струмка, його весь запаколять доусонські чечаки. Де ж та правда?

— Це справді неподобство! — погодився Смок. — Але хай мене повісять, коли я знаю, як цьому запобігти. Хто рано встає, тому бог дає, самі знаєте.

— А мені хотілося б чимось запобігти, — запально мовила дівчина. — Нехай би вони всі позамерзали там десь на півдорозі чи якесь інше лихо їх спіткало, поки люди з Морського Лева прибудуть перші.

— А ви таки не вельми до нас зичливі, — засміявся Смок.

— Та ні, не те, — квапливо відказала вона. — Старожитців з Морського Лева я знаю всіх до одного, і вони справжні люди! Скільки вони голодували в цьому краї, як запекло працювали! З ними я пережила тяжкі часи на Койокуку, коли ще була маленька. З ними ж зазнала голоду на Сороковій Милі та Березовому ручаї. Вони герої і заслужили на винагороду, а їх випереджують тисячі ніжношкірих приходнів, не вдатних навіть кілка забити. Але ж і забалакалась я, перепрошую! Треба берегти віддих, бо ви й ота ваша навала ще випередите й мене з батьком!

З годину вона до Смока не озивалась, і тільки час від часу стиха перебалакувалася з батьком.