— Я? А хто ж, як не я, відкрив Індіянку? Оце зареєстрував займанку й повертаюсь, аби кляті чечаки її не загарбали.

В середньому ходаки покривали по три з половиною милі за годину; Смок та Куций — по чотири з половиною, а коли пускалися притьмом — то й ще більше.

— Я таки зажену тебе, Куций, — дражнив Смок товариша.

— Ов! А я так дремену, аж підметки повідлітають з твоїх мокасинів! Хоча все це намарно. Оце я прикидаю подумки: кожна займанка — п'ятсот футів, тобто їх десять на милю. Перед нас іде з тисячу таких, як ми, а струмок менше сотні миль завдовжки. Тож бачиш, скільки людей вхопить облизня! І ми з тобою також.

Перш ніж відповісти, Смок раптом наддав ходи й, випередивши ще кроків на шість Куцого, гукнув йому:

— Якби ти не теревенив без угаву та хутчіше тупав, то ми вже б і випередили декого з тої тисячі.

— Хто? Я? Пусти-но мене вперед, я тобі покажу, як треба ходити!

Смок тільки усміхнувся й знову наддав ходи. Тепер він глянув на цю пригоду зовсім з іншого боку. В його пам'яті зринув вислів одного божевільного філософа [16] про «переоцінку цінностей». І справді, йому тепер більше кортіло випередити Куцого, аніж здобути золота. Смокові сяйнула гадка, що в грі найважливіше — грання, а не сам виграш. Усі сили його душі, його розуму й м'язів спрямовані на те, щоб перемогти оцього Куцого, котрий зроду не розгортав книжки й не міг відрізнити вищання катеринки від оперної арії.

— Куций, а я таки зажену тебе до смерті! Відколи я ступив на берег Даї, я немов удруге народився. Тіло моє стало туге, мов тятива, й гірке, мов укус гримучої змії. Ще кілька місяців тому я б луснув, а такого образу не придумав. Я мусив спершу його в житті пережити, але тепер, коли пережив, цей образ мені ні до чого. Тепер я справжній чоловік і можу дати відсіч будь-кому, хто мене зачепить. Отож пропускаю тебе вперед на півгодини, упирайся, як хочеш, а тоді я піду попереду і покажу тобі, як треба ходити.

— Ну невже? — добродушно оскірився Куций, — Молоко ще не обсохло, а він і собі туди ж! Не сунься, хлопче, поперед батька в пекло, ліпше повчись у старших.

Щопівгодини вони мінялися місцями. Та й не розмовляли багато. Жвава хода зогрівала їх, а видих застигав у них на підборідді. Мороз так допікав, що доводилося безперестанку терти рукавицями носа й щоки. І досить було хоч на хвильку дати спочинок рукам, як тіло геть крижаніло, і тоді, щоб відновити кровообіг, вони мусили щосили розтирати лице.

Не раз їм здавалося, що вони вже випередили всіх, та потім знову й знову наздоганяли людей, які вийшли з Доусона раніше. Дехто з них намагався додержати їм ходи, та за милю-дві дороги неминуче відставав і зникав у темряві позаду.