Їхня стежка йшла проти течії струмка, і в темряві подорожні раз у раз збивалися з неї. За чверть години Джой чомусь почала відставати, великодушно дозволивши своїм супутникам пробивати стежку. Тепер вони посувалися так повільно, що вервечка золотошукачів уже мало не на п'яти їм наступала, а коли о дев'ятій годині посіріло, за ними витяглася довжелезна людська валка. Темні очі Джой весело спалахнули.

— Скільки ми вже йдемо понад цим струмком? — невинно спитала вона.

— Добрі дві години, — відповів Смок.

— Та дві назад — разом чотири, — повільно сказала Джой. — Отже, старожитців з Морського Лева врятовано.

Неясна підозра пойняла Смока, він зупинився і глянув дівчині просто у вічі.

— Що це означає? — запитав він.

— Не розумієте? То я поясню вам. Це Норвезький струмок, а струмок Індіянки — далі на південь.

Смок аж сторопів з несподіванки.

— І ви зробили це навмисне? — вразився Куций.

— А так, щоб старожитці виграли час.

Вона зайшлася дзвінким сміхом. Смок із Куцим перезпр-нулися і зрештою собі теж зареготали.

— Ох, і перепало б вам березової каші, якби в цьому краї було більше жінок! — жартома запевнив її Куций.

— І ваш батько не звихнув ногу, а лиш перечекав, доки ми щезли з його очей, так?

Джой кивнула.

— А ви були йому прикриттям?

Вона знову кивнула, і Смок знову засміявся — тепер це вже був сміх людини, яка щиро визнала себе переможеною.

— І ви не маєте на мене серця? — якось прикро спитала дівчина. — І не налупцюєте мене?

Замість відповіді Куций докинув:

— Ну що ж, мабуть, повертаймо голоблі, бо ноги мені починають мерзнути від стоячки.

Смок похитав головою.