Смок, збентежений наміром Лабіскві розпалити багаття, заявив, що піде з парубками. Але спочатку він порадився з Куцим і Маккеном.

— На третій день ти мусиш бути на місці, Смоку, — сказав Куций. — А ми візьмемо собак та спорядження.

— Тільки пам'ятай, — попередив Смок, — якщо наша зустріч чомусь не вийде, ви рушаєте далі й вибираєтеся на Юкон. Це доконче. Якщо виберетеся — влітку повернетесь по мене, А якщо пощастить втекти лиш мені, то я повернуся по вас.

Маккен, стоячи біля свого багаття, вказав очима на круту гору на заході, де на рівнину виходив високий хребет.

— Ото там, — сказав він. — Струмочок з південного боку. Ми підемо річищем угору. На третій день ти нас зустрінеш. Ми добудемося туди на третій день. Де б ти не вийшов на той струмок — натрапиш або на нас, або на наш слід.

VII

VII

Але того третього дня Смокові не пощастило. Парубки вирішили повести розвідини в іншому напрямку, і тоді, коли Куций і Маккен зі своїми собаками пробиралися річищем струмка, парубки із Смоком за шістдесят миль на північний схід від них натрапили на слід другого оленячого стада. Через кілька днів майже наосліп подолавши останні милі в густій сніговиці, вони повернулися до табору. Індіянка, що голосила біля багаття, раптом підбігла до Смока й почала проклинати його. Очі її палали лютою ненавистю, і вона раз по раз простягала руки до безрушного, загорнутого в хутро тіла, яке ще не встигли зняти з санок.

Смок міг тільки здогадуватися про те, що сталось, і, наближаючись до Маккенового багаття, готовий був почути вибух прокльонів. Але натомість він побачив самого Маккена, що старанно жував шматок оленини. Той одразу заскиглив:

— Який з мене войовник! Але Куций утік, хоч вони ще женуться за ним. Тепер йому каюк. Він підстрелив двох вояків, але вони оклигають. А ще одного поцілив просто в груди.

— Знаю, — відказав Смок. — Я оце тільки-но бачив Удову.

— Старий Снас хоче з тобою побалакати, — додав. Маккен. — Наказав, щоб ти, як повернешся, одразу пішов до його багаття. Я тебе не виказував. Ти нічого не знаєш. Затям це собі. Куций з тобою не змовлявся, ми тікали самі.

Біля Снасового багаття Смок застав Лабіскві. Коли вона побачила його, в очах у неї засяяла така ніжність, таке щастя, що він аж злякався.

— Я рада, що ви не пробували втекти, — мовила вона. — Бачите, я… — Вона завагалася, але очей не опустила, і сяйво в них було красномовніше за будь-які слова. — Я розпалила своє багаття, і це, звичайно, для вас. Бо тепер воно сталося й зі мною. Ви мені миліший над усе у світі. Миліший за батька. Миліший за тисячу Лібашів та Магкуків. Я кохаю. Це так дивно. Кохаю, як Франческа, як Ізольда. Старий Чотириокий казав правду. Індіяии так не кохають. Але в мене сині очі й біла шкіра. Ми обоє білі, ви і я.