Бесет рушив далі, ступаючи по людських кістках та фігурках різних дикунських богів, якими було встелене дно цього віковічного склепу жертв, і нарешті побачив споруду, що з її допомогою Червоний Бог посилав свій громовий голос крізь хащі й рівнину аж до узбережжя Рінгману. Споруда вражала своєю простотою й примітивністю порівняно з довершеністю Червоного Бога. То була груба, футів з п'ятдесят завдовжки, дерев'яна балка, затверділа від віковічного догляду забобонних дикунів, покрита зображеннями цілих династій богів у шоломах, які сиділи в роззявлених пащах крокодилів. Мотузками, зсуканими з витких рослин, балка була підвішена до триноги з грубих колод, так само оздоблених зображеннями спотворених людських постатей. З балки теж звисали мотузки з витких рослин, за які можна було відтягти її і, ніби тараном, ударити нею в могутню мерехтливу кулю.

Отут Нгурн і справляв щось подібне до богослужіння для себе й для дванадцяти селищ, які йому підлягали. Бесет голосно, майже нестямно зареготав на думку, що цей дивовижпий посланець всесвіту, витвір високого розуму, попав у твердиню лісовиків і став богом мавпуватих дикунів, які полювали на людські голови і їли людське м'ясо. Це було все одно, якби слово боже впало у бездонне Пекельне болото, якби скрижалі з заповітами Єгови були віддані мавпам у зоопарку, а нагірна проповідь виголошена в галасливому зборищі божевільних.

Поволі спливали тижні. В ті ночі, коли вибирали наречених, Бесет спав на вкритій попелом долівці священної хатини, а над ним похитувалися у диму підвішені голови. Він навмисне ночував там: священна хатина була табу для жінок, отже, туди не могла добратися Балата, яка ставала все настирливіша, чим вище підіймався Південний Хрест, наближаючи термін їхнього весілля. Вдень він лежав у гамаку в затінку розлогого хлібного дерева біля священної хатини. Це чергування порушували напади виснажливої гарячки, коли він по кілька діб лежав непритомний у хатині чаклуна. Бесет намагався побороти гарячку, бо хотів вижити, палко бажав одужати, щоб мати силу перетнути рівнину та хащі й досягти узбережжя. Там його підібрали б якийсь вербувальний кеч або шхуна й відвезли б у цивілізований світ, до цивілізованих людей, яким він оповів би про вістуна з інших світів, що лежить у серці темного Гвадалканару, у лісовиків, що поклоняються йому.

Звичайними ночами Бесет лежав під хлібним деревом і по кілька годин стежив, як на заході зникали зірки за чорною стіною хащів, що відступили під натиском селища. Він досить добре знав астрономію і тепер, зморений хворобою, знаходив велику втіху в роздумах про мешканців незнаних світів, безмежно далеких сонячних систем, де в світляних оселях із темних закамарків матерії несміливо проростав життя. Для Бесета не існувало меж часу і простору. Ніякі теорії радіоактивного розпаду не могли сколихнути його твердої наукової віри в закон збереження енергії і у вічність матерії. Зірки завжди були і завжди будуть. І, звичайно, в цьому космічному русі все має бути приблизно однакове, утворене приблизно з однакової субстанції чи субстанцій, за винятком якихось випадкових відхилень. Усе має скорятися однаковим законам, незмінним за всю історію людства. Тому, міркував Бесет, на всіх планетах має існувати таке життя й такий мікросвіт, як на одній планеті однієї сонячної системи, його власної.