З глибокою повагою
До Мейбл Еплгарт[62]
До Мейбл Еплгарт[62]
Окленд-парк,
30 листопада 1898 р.
[…] Я радий, що Ви цікавитесь моїми справами, але… у нас так мало спільного. Вам відомо в найзагальніших рисах, чого я прагну в житті, але про справжнього живого Джека, про його думки, почуття і таке інше Ви не знаєте майже нічогісінько. Правда, й так Вам відомо про мене більше, ніж будь-кому. Я боровся і борюсь за життя сам.
Ви кажете, щоб мені поїхати до сестри. Я знаю, як вона мене любить; а Ви знаєте? І за що саме? Я вже стільки років прожив у Окленді, й ми з нею за цей час майже не бачились — хіба раз на рік. Якби я послухався її рад та поїхав до неї, то був би тепер клерком за сорок доларів на місяць, або залізничником, або ще чимось таким. Я мав би теплий одяг на зиму, ходив би до театру, мав би тісненьке колб приятелів, був би членом якогось нуднючого товариства на зразок ЖДК[63], і говорив би так, як говорять у тому середовищі, й думав би, й робив те, що там думають і роблять, — одно слово, не знав би ні голоду, ні холоду, ні сумнівів, ні туги, ні високих поривань, не мав би ніякої мети — крім хіба купівлі меблів на виплат та одруження. Я прожив би все життя, як маріонетка, і був би ним задоволений. А вона… а вона б тоді не любила мене й наполовину так, як тепер. Якраз через те, що я почував себе — чи принаймні хотів бути — чимсь більшим, ніж двонога робоча худобина, і показав, що маю в голові трохи більше, ніж можна сподіватись від людини, вирослої в таких умовах, і що я був не такий, як більшість хлопців мого віку й стану, — через усе це вона й прихилилась до мене так. А втім, це вже друга причина; перша та, що вона була самотня, не мала дітей, ані такого, як слід, чоловіка, а їй треба було когось любити. Того ж то вона й у ЖДК виявляла таке завзяття.
Якби я завтра скорив світ, ніхто б не радів з цього дужче за неї, і вона б запевняла, ніби весь час знала, що так буде. Але доти… доти вона радила б мені не думати про це, а поринути на півсотні років у сите, сонне, безтурботне існування й умерти так само, як жив, — по-тваринячому. Навіщо стільки вчитись, аби знаходити втіху в читанні якогось вірша? Адже вона не читає їх, і нічого їй не бракує. І он скільки людей не читають, а проте живуть щасливо. І навіщо мені розвивати свій розум? Це непотрібне для щастя. Нехай мене задовольняють пусті балачки, дріб'язкові плітки, всяке нікчемство. Адже так живуть усі довкола — і живуть щасливо.
Поки жива моя мати, я цього не зроблю нізащо; але якби завтра вона вмерла, а я знав, що мені судилось таке життя, що моя доля — прожити вік в Окленді, тягнучи ярмо якоїсь сталої роботи, й умерти в Окленді, то завтра ж таки я перерізав би собі горлянку й поквитався б із цим паскудним світом. Може, Ви скажете, що це дурний запал юнацького честолюбства і що з часом він пригасне, але з мене й так уже досить пригасання.