Ви не можете цього зрозуміти й ніколи не зрозумієте.
І ніхто ніколи не розумів. Так чогось завжди виходило. Обов'язок казав: «Покинь усе, йди працювати». Так думала моя сестра, хоч у вічі мені вона б цього не сказала. Всі дивились на мене скоса; хоч вони мовчали, та я знав, які їхні думки. Я не чув жодного схвального слова, зате дуже багато осудливих. Якби мені хоч хто-небудь сказав: «Я тебе розумію!» Ще від мого голодного дитинства на мене дивилися тільки холодні, або осудливі, або глузливі очі. Найдужче мені дошкуляло те, що так дивились на мене й друзі — не вдавані, а справжні. Зверху я зашкаруб і сприймав усі удари не моргнувши оком; але як мені боліло в душі, цього ніхто крім мене не знав.
Що ж, хай буде так. Це ще не кінець. Якщо я й загину, то в запеклій боротьбі до останку, і пекло матиме в моїй особі не найгірше поповнення. Але загину я чи ні, а боротись мушу, як і досі, — сам.
Мейбл, пам'ятайте одне: той час, коли я міг оглядатись на міщанську мораль, давно минув. Мені байдуже, якщо я втрачу все, що маю, — я створю собі нове; якщо я завтра буду голий і голодний — що ж, я йтиму далі ґолий і голодний, поки не впаду; якби я був жінкою, я продавав би себе всім чоловікам, аби досягти свого. Одно слово, я не здамся.
Даруйте, що я так багато пишу про себе. Я радий, що Ви вже одужуєте. Як мені хочеться приїхати! Я й приїду, коли знайдеться змога.
Поки я пишу цього листа, в кімнаті Френк грає на своїй скрипці, а Джонні[67] на нервах, отож пробачте, що лист вийшов такий сумбурний.
Скажіть Тедові, що я днями напишу йому, і попросіть його, хай пояснить детальніше, що він мав на увазі під тим псалмом.
До Мейбл Еплгарт
До Мейбл Еплгарт
Окленд, Каліфорнія,
28 січня 1899 р.
Люба моя Мейбл!
Ну й перепало ж мені, нівроку. Мабуть, воно й справді не дуже гарно — просити критики, а потім сперечатись. Я це розумію; але я хотів пояснити свій погляд. Напевне, не слід було цього робити, та ще й так різко. Та все ж я гадаю, що це невелика кривда для Вас. От якби я міг поговорити з Вами! Може, на словах я пояснив би все краще.
І ще одне. Я не знаю, чи поділяєте Ви Фредову думку, але гадаю, що так: нібито я занадто поспішаю, не даю своєму писанню вилежатись, охолонути; ніби я не обробляю й не переписую знов і знов, коротше кажучи, не шліфую своїх творів, як ювеліри шліфують камінці. Цим, здається, Ви пояснюєте блідість зображених у моїх творах постатей. Але є ще два пояснення. По-перше, як я вже відзначив, вони не справляють на Вас враження, можливо, через те, що Ви зовсім не знаєте таких людей у житті. І, по-друге, вина тут може бути моя, але зовсім не через невправність у письмі. Можна писати вправно, сумлінно, бездоганно і все ж досягати мізерного ефекту. Так буде в тому разі, коли я сам не бачу по-справжньому того, що зображую; і цього не направить ніяке шліфування рукопису. Ви розумієте, куди я хилю. Я певен: те, що я писав, відбиває майже з абсолютною точністю мою думку, образи, що живуть у моїй уяві. І знаю, що якби я зобразив постать Мелмюта Кіда в одному оповіданні всебічно, то не потрібен був би цілий цикл про нього[68].