Та якби я держався того, що Ви назвали в своєму листі моїм обов'язком, що було б з мене тепер? Простий робітник; тобто я не був би здатний ні до якої роботи, крім фізичної. Чи знаєте Ви, яке я прожив дитинство? Ось що зі мною сталось у сім років, коли я ходив до сільської школи в Сан-Педро. Я був такий зголоднілий за м'ясом, що якось нишком заліз у кошик до однієї школярки й украв шматочок — невеличкий, зо два пальці завбільшки. Той шматочок я з'їв, однак більше ніколи не робив такого. Я тоді радісінько продав би своє первородство за шматочок м'яса, як Ісав за миску юшки. Боже! Коли дехто з хлопців, об'ївшись, кидав на землю недоїдений кусник м'яса, я ладен був підняти його і доїсти з піском, і все ж не робив того. От і поміркуйте, як могли розвиватись моя душа й мій розум у таких достатках.

Та пригода з м'ясом — символ усього мого життя. Новеньку спідню сорочку я вперше надягнув тільки у вісім років. Обов'язок?.. У десять років я вже продавав на вулиці газети. Зароблені гроші всі до цента приносив додому, а в школі мене їв пекучий сором за те дрантя, в якому я весь час ходив. Через той обов'язок відтоді я не мав дитинства. Ще затемна, о третій годині, вставай, біжи по ранкові газети. Випродаси їх — не додому йдеш, а до школи. Після школи — вечірні газети. В суботу я помагав морозивникові. В неділю йшов на кегельбан подавати п'яним німцям кеглі. З обов'язку я все зароблене до цента віддавав матері, а сам ходив у лахмітті, як опудало.

А обов'язку переді мною — хіба ні в кого не було?

Фред[64] під час літніх вакацій найнявся на консервну фабрику й заробив на семестр навчання в коледжі. А я працював на тій самій фабриці не кілька вакаційних тижнів, а цілий рік. Багато місяців підряд я мусив ставати до роботи о шостій ранку і з півгодинною перервою на обід та другою на вечерю працювати до десятої, одинадцятої, дванадцятої години вечора. Платня там мізерна, але мій робочий день був такий, що я виганяв часом до п'ятдесяти доларів на місяць. І з обов'язку приносив матері все до цента. З обов'язку я одного разу пробув у тому пеклі, біля машини, тридцять шість годин поспіль — а я ж був ще дитина! Я пам'ятаю, як мені захотілося купити собі човника за вісім доларів. Ціле літо я складав гроші, цент до цента. Ціле літо зрікався всяких розваг — і на осінь таки мав уже п'ять доларів. А потім мати прийшла до мене на роботу, в цех, і попросила, щоб я віддав їй ті п'ять Доларів. Того вечора я ладен був руки на себе накласти.

Цілий рік он якого пекла — і раптом таке розчарування: мені відібрано й ту маленьку втіху.