Торнтон став навколішки поруч Бека і, притулившись головою йому до голови, похитувався з ним туди й сюди. Ті, що підбігли до них, чули, як він любовно й ніжно, довго та палко лаяв собаку.
— Ну й ну, добродію! — бурмотів король Скукумського приступку. — Даю вам за нього тисячу… Чуєте, тисячу! Тисячу двісті, добродію!
Торнтон звівся на ноги. Очі йому були мокрі, по щоках текли сльози.
— Ні! — сказав він скукумському королеві. — Я не хочу. І йдіть ви к бісу, добродію! Більше нічого не маю вам сказати.
Бек схопив Торнтона зубами за руку, а той знову став сіпати його». Всі глядачі, неначе зрушені спільним одним поштовхом, чемно відійшли осторонь, щоб не заважати.
VII. ПОТУЖНИЙ ПОКЛИК
VII. ПОТУЖНИЙ ПОКЛИК
За п'ять хвилин Бек заробив тисячу шістсот доларів і цим допоміг Торнтонові з товаришами сплатити деякі борги й вирушити на Схід шукати казкового розсипища золота. Історія цього загубленого розсипища така сама давня, як і історія цієї країни. Чимало людей шукало його, але пощастило небагатьом, і далеко більше було таких, що ніколи не вернулися. Трагедія й тайна повивали це загублене родовище. Ніхто не знав, як звався той, хто натрапив на нього перший. Навіть найдавніші перекази його імені не згадували — відомо тільки, що там стоїть і досі напівзруйнована стара хатина. Були такі, що перед смертю заприсягались, наче бачили й цю хатину, й розсипище, і підсилювали свої слова, показуючи такі самородки, яких не траплялось ніде на всій Півночі.
Але ще жодній людині не поталанило здобути тих скарбів, а мертві — були мертві. Отже Торнтон, Піт і Ганс подалися шукати тієї хатини. З Беком та ще з шістьма собаками вони попростували незнаною дорогою на схід, туди, де стількох людей перед ними завела надія і звідки стільки людей не вернулося зовсім. Проїхавши санками сімдесят миль по Юкону проти води, вони повернули ліворуч на річку Стюарт, минули Мейо та Макквещен і вийшли до верхоріччя Стюарту, де він уже маленьким струмочком в'ється між скелями гірського пасма, що тягнеться цілим континентом.
Джон Торнтон небагато вимагав від людини і від природи і не боявся пустелі. Узявши щупку солі й рушницю, він заходив, бувало, в саму глушину, туди, куди його кортіло, і блукав там скільки сам хотів. Як справжній індіянин, він ніколи не поспішав, живився дичиною, а коли її не було — не турбувався, ішов далі, знов-таки, як той індіянин, і певен був, що не зараз, то згодом, а конче на неї натрапить. І тепер, рушивши в далекий безлюдний край, вони везли на санках, головне, всяке потрібне приладдя та зброю, а меню їхнє складалося з дичини, і план дій розраховано було на неозначений час.