— Нічого не вдієш, — сказав він. — Доведеться тут отаборитись.

І вони таки отаборилися, і прожили там, аж доки ребра Бекові позростались досить, щоб він міг мандрувати далі.

А цієї зими в Доусоні Бек учинив новий подвиг, не такий, може, й героїчний, але після цього слава про Бека залунала ще голосніше по Алясці. Цей подвиг, крім того, дуже був доречний Торнтонові та його товаришам: він дав їм засоби купити все потрібне справилля, щоб вирушити в давно омріяну подорож на незайманий Схід, куди ще не заходили шукачі золота. Якось у таверні «Ельдорадо» зайшла випадкова розмова про собак; кожен похвалявся своїми улюбленцями. Всі знали Бекову славу й стали говорити найбільше про нього; Торнтонові доводилось його боронити. Не минуло й півгодини, як один сказав, що його собака може зрушити з місця й повезти санки з вантажем у п'ятсот фунтів. На це другий заявив, що його собака потягне й шістсот фунтів, а третій похвалявся своїм собакою, що він, мовляв, повезе цілих сімсот.

— Та це все дурниці, — промовив Торнтон. — От Бек візьме й тисячу фунтів!

— Зрушить з місця? Іще й протягне ярдів сто? — спитав Метьюсон, король Бонанзи, що оце похвалявся сімастами фунтами.

— Зрушить з місця й протягне ярдів сто, — спокійно підтвердив Торнтон.

— Гаразд, — заговорив Метьюсон повагом, так, щоб кожен добре чув. — Ставлю тисячу доларів, що він цього не зробить. Ось! — він жбурнув на прилавок гамана з золотим піском, завбільшки як болонська ковбаса.

Усі мовчали. Ото вклепався Торнтон із своєю похвальбою, якщо це, звісно, була похвальба! Він відчув, що кров гарячою хвилею збіглась йому до лиця: і як це в нього вискочило?! Він не певен був, чи справді Бек здоліє витягти тисячу фунтів. Адже ж півтонни! Він і сам жахнувся. Він вірив у Бекові сили й не раз припускав, що він годен і такий вантаж потягти, але можливість цього ніколи не стояла перед ним так близько, як зараз, коли на нього мовчки, з вичікуванням дивились очі цілого десятка чоловік. А до того ж тисячі доларів не було ні в нього, ані в Пі та й Ганса.

— За дверима стоять мої санки. На них двадцять мішків борошна по п'ятдесят фунтів у кожному, — затято мовив далі Метьюсон. — Можете скористатися з них.

Не знаючи, що сказати, Торнтон мовчав і непевно переводив погляд з одного на другого, ніби загубивши пасмо думок і намагаючись знову його схопити. Очі його спинились на обличчі Джіма О'Браєна, короля Мастодонту, з яким він здавна приятелював. І він нараз вирішив зробити те, про що перед хвилиною й не думав.

— Можеш позичити мені тисячу? — спитав він майже пошепки.