Вони все йдуть, набундючені й певні своєї сили, ці крицеві люди, провідники армій та уярмлювачі світу. Ідуть мішма пери й члени палати громад, принци й магараджі, королівські шталмейстери й палацова сторожа. А ось колоніальні солдати, стрункі та загартовані, а далі — всі племена світу: солдати з Канади, Австралії й Нової Зеландії; з Бермудів, з Борнео, Фіджі й Золотого Берегу; з Родезії, Капської колонії, Наталю, Сієрра-Леоне та Гамбії; з Нігерії та Уганди; з Цейлону, Кіпру, Гонконгу, Ямайки та Вей-Хай-Вею; з Лагосу, Мальти, Санта-Лючії, Сінгапуру, Трінідаду. А ось поневолений люд з-над Інду, смагляві вершники, відчайні рубаки, люті варвари; їхні строї палахкотять малиновим, та червінковим, — сікхи, раджпути, бірманці, провінція за провінцією, каста за кастою.

Аж ось — кінна гвардія, майнули прегарні булані поні, золоті убори, ураган вітальних вигуків, грім оркестрів: «Король! Король! Боже, борони короля!» Всі мов знавісніли. Ця пошесть охоплює й мене — я також хочу горлати: «Король! Боже, борони короля!» Обідранці навколо зі сльозами на очах підкидають догори шапки й горлають у нестямі: «Благослови їх! Благослови! Благослови!» Гляньте, он він у тій чудовній кареті, на голові полискує велика корона, поруч нього жінка в білому, також корона на голові.

І я поривчасто обмацую себе, силкуючись пересвідчитися, що все це жива дійсність, а не казкове видиво. Мені не вдається, і то навіть ліпше. Я волію вірити, що вся та позірна пишнота й марнота й це дикунське блазенство вихопилися з країни казки, аніж визнати їх за вчинки нормальних людей при здоровому глузді, людей, що опанували таємниці матерії і розгадали секрети зірок.

Промайнули принци й принценята, герцоги й герцогині, розмаїтий титулований люд з королівського почту; потім ще воїни й лакеї, ще поневолений люд — і кінець параду. Людським потоком виносить мене з майдану в плутанину вузьких вулиць, де корчми гримлять пиятикою, а чоловіки, жінки та діти змішалися докупи в неможливій оргії. І з усіх боків лунає популярна коронаційна пісенька:

Ллє дощ. Вулицею проходять територіальні загони: чорні африканці та жовті азіати в тюрбанах і фесках, кулі-носії з кулеметами й гірськими гарматами на головах, а босі ноги в швидкому ритмі брьохають кальною бруківкою: чалап-чалап-чалап. Пивниці, наче за помахом чарівної палички, порожніють, смаглявих васалів вітають їхні британські брати, але одразу ж повертаються до свого бенкетування.

— Ну, то як, діду, процесія? — спитав я одного старого на лавці в Грін-парку.

— Га? Процесія? З біса добра нагода, кажу сам до себе, дати хропака, поки вся поліцайня заклопотана, та й забився он у той куток, а тут таких, як я, ще з півсотні. Так хіба ж заснеш, коли голоден і думаєш сам собі, як мозолився усе життя, а тепер ніде голову прихилити. А ця ще музика лізе у вуха, і крики, й салюти. Аж я мало не зробився ганархістом, так і хотілося розчерепити кабак лорду-камергерові.