— Я хочу піти, — заявив я, — бо маю шукати роботу в Степні, а з кожною годиною надія знайти роботу меншає. Вже за двадцять п'ять дванадцята. Коли я йшов сюди, то й гадки не мав, що сніданок відбере стільки часу.

— У тебе є якесь діло! — взяв він мене на глузи. — То ти ділова людина, га? Так по що ж ти прийшов сюди?

— Цілу ніч я провів на вулиці, і мені треба було підкріпитись, щоб іти шукати роботу. Ось чому я прийшов сюди.

— Оце так-так! — не переставав він глузувати. — Діловій людині нічого сюди приходити. Сьогодні вранці ти позбавив сніданку якогось злидаря, ось що ти зробив.

Це була брехня, бо впустили нас всіх до одного.

А тепер судіть самі, чи було це по-християнському, чи бодай порядно? — Коли я сказав ясно, що голодний, що не маю притулку і хочу шукати роботу, — він називає мої пошуки роботи «ділом», а мене через те «діловою людиною» і висновує з того, що, яко ділова й заможна людина, я не потребую сніданку і що, прийнявши благодійницький сніданок, я пограбував якогось голодного безпритульника, звісна річ, не ділову людину.

Насилу стримавшись, я знову виклав йому все і стисло та ясно показав, що він несправедливий щодо мене і що він перекручує факти. Оскільки я не виявив жодних ознак поступливості (а в очах у мене вже, мабуть, спалахували недобрі вогники), він повіз мене в двір, де стояв намет. Тим самим глузливим тоном він поінформував двох солдатів у дворі, що «ось маєм одного, що в нього діло, і він хоче піти з казарми до відправи».

Ті, звісно, виявили належне обурення і видивилися на мене з невимовним жахом, ад'ютант же тим часом зайшов до намету і викликав їхнього найстаршого. Не облишаючи все тої ж глузливої манери, особливо наголошуючи на моєму «ділі», ад'ютант доповів про мене своєму командирові. Цей був іншого кшталту, мені він одразу сподобався. Тими самими словами я виклав йому своє прохання.

— Хіба ви не знали, що доведеться лишитись на відправу? — спитав він.

— Певно, що ні, — відказав я, — інакше я не чекав би сніданку. У вас не вивішено про це ніяких оголошень, і ніхто при вході не попередив мене.

Якусь хвилю він подумав, а тоді сказав:

— Можете йти.

Коли я, нарешті, вибрався на вулицю, була вже дванадцята, і я так і не міг остаточно вирішити, де ж це я побував: в Армії спасіння чи в тюрмі. Півдня вже пропало, а до Степні світ не близький. І до того ж була неділя, — а хай чоловік і голодний, але ж таки це неділя! Та ще я подумав, що й так уже тяжко потрудився, ходячи вулицями вночі та розживаючись сніданком уранці; отож я облишив свою робочу гіпотезу про голодного хлопця, що шукає роботи, і сів у перший же омнібус.