Вчора я побував в одній кімнаті «муніципального будинку» неподалік від Ліменстріт. Якби на мене чигало безпросвітне майбутнє, і я мусив би до самої смерті жити в такій кімнаті, — я б не гаючись пішов до Темзи, шубовсть у воду, та й по всьому.

Власне, називати це кімнатою — значить ображати людську мову. Тоді вже й халупу можна назвати палацом! Бо то був просто барліг, лігво якесь. Площа яких сім футів на вісім, а стеля так низько, що виходило менше за той обсяг повітря, який має британський солдат у казармі. Мало не половину приміщення забирав хисткий тапчан, засланий якимось дрантям. Перехняблений стіл, стілець, декілька ящиків — і вже ніде повернутись. Все це добро гамузом варте не більш, як п'ять доларів. Підлога гола, а стіни й стеля геть-чисто заплямовані кривавими мазками. Кожна пляма знаменувала насильну смерть однієї блощиці, що ними аж кишіло все житло, а це така пошесть, з якою годі впоратися самотужки.

Мешканець цього закамарка, докер на ймення Ден Кален, помирав у лікарні. Однак на злиденних пожитках залишилося досить слідів його особистості, щоб скласти собі певне уявлення, що це була за людина. На стіні висіли портрети Гарібальді, Енгельса, Джона Бернса[40] та інших робітничих лідерів, а на столі лежав роман Волтера Безанта[41]. Мені казали, що господар читав Шекспіра, книжки з історії, соціології, економіки. І це все, дарма що був самоук.

На столі серед різного мотлоху виднів клапоть паперу, на якому було надряпано: «М-ре Калек, поверніть, будь ласка, мій великий білий глечик і штопор, що я вам позичала». Певно, коли він заслаб, йому ці речі позичила сусідка і тепер вимагала повернути, побоюючись, що він помре. Великий білий глечик та штопор надто велика цінність для істоти з Прірви, щоб дати іншій істоті померти без нагадування про них. Душа Дена Калена мусила до останку мордуватися тією вбогістю, з якої він марно поривався вихопитись.

Історія Дена Калена коротка, та в ній багато дечого можна вичитати поміж рядків. Родом він з низів, а в його рідному місті, як і в усій країні, кастові бар'єри долати нелегко. Все своє життя він тяжко працював руками, але зазирав до книжок, загорівся вогнем духу й міг «написати листа, мов той адвокат», тим-то вибрали його товариші, щоб він за них тяжко попрацював головою. Він очолив організацію вантажників фруктів, був представником докерів у лондонській раді профспілок і писав гострі статті до робітничих газет.

Він не гнувся ні перед ким, навіть перед своїми хазяями, що від них залежав його хліб щоденний, сміливо різав правду в очі і був завзятим борцем за неї. Під час «Великого страйку докерів» він завинив провідною участю в ньому, і це призвело Дена Калена до загибелі. Відтоді його «взяли на прикмету» і протягом десяти років день у день «відплачували».