Кротов ішов поруч з Вундерліхом, підтримуючи того лікоть.
— Боляче? — співчутливо запитав.
— Пусте! — хоробрився гауптштурмфюрер. — Щось не видно ніяких ознак перебування тут парашутистів.
— Скоро хутір! — сказав якийсь із місцевих айзсаргів. — Парашутистка може бути там.
— А якщо їх цілий партизанський загін? — раптом сказав Кротов, аби подивитися на свого шефа, яке враження справлять ці слова. — Скільки зараз вештається по лісу утікачів з полону, дезертирів з 15-ї латиської дивізії… Чого б їм не об'єднатися?
Вундерліх зблід. Можливо, дівчина ходила від партизанського загону в розвідку. У такому разі їх можуть зустріти й кулеметні черги.
Кротов самовдоволено прикусив губу. Свого він досяг.
— Що ти говориш, пане Кротов! Який партизанський загін? — втрутився айзсарг. — Тут багато хуторів, навколо дороги; просіки через кожні п'ятсот метрів. Усі лісники служать у нас! Нема тут ніяких партизанів, а може бути лише дівчина-парашутистка і кілька чоловік з нею.
— Та й парашутів ми бачили лише два! — додав інший вояка з межа кеті.
— Не думав, пане Кротов, щоб ви виявилися таким боягузом, — раптом зауважив гауптштурмфюрер Вундерліх, підвівши голову.
Обличчя його було чисто виголене. Блідість відступила і натомість щоки залив рум'янець. А ямочка на бороді — ознака самовпевненості, сили волі — ніби усміхалася.
Раптом десь далеко пролунала стрілянина. Кротов обернувся до Вундерліха:
— Це на хуторі. Мабуть, гонять парашутистів сюди!
Загавкали собаки-вівчарки. Якийсь з обер-лейтенантів на правому фланзі гукнув:
— Форверц!
— Форверц! — луною прокотилося по лісу.
— Вперед! — подав голос і Кротов, вимахуючи автоматом.
Знову залунали автоматні черги. I ось уже весь ліс розколовся від пострілів. Падало з осик, з беріз налякане жовте листя, щоб умерти на землі, під рідним деревом.