— Від перших автоматних черг до цієї миті минуло півгодини… Мабуть, межа кеті билися з групою партизанів. Як гадаєш?
— Може… — непевно відповів Галка, цокочучи зубами.
— Треба махнути в розвідку на той бік шосе! Як ризиковано залишатися на місці приземлення!
— Недарма ж Центр спроваджує нас звідси! — зітхнув Галка.
Над деревами загуркотів мотор уже знайомої марки літака. Латиш ще вийняв годинника.
— П'ятнадцять хвилин на п'яту. А по розкладу ти мав виходити о четвертій дня?
— Так. Нехай літає, паразит!..
— Всього доводилося чути, а такого — ніколи…
— І не почув би, якби сам не знайшов червоний парашутик з підсилювачем.
— Лабі. Це добре, що натрапили. Тепер ти можеш маневрувати, — Латиш знову затримав погляд на радистові: — У тебе почервоніли очі. Як це по-російському?..
— Як у братика-кролика, сказав би наш Кудрявий! — посміхнувся Галка.
— Ти захворів! — приклав долоню до лоба товариша Латиш. — Тримайся!..
— Куди ж діватися бідному парашутистові? І ніде голову прихилити ані пораненому, ані хворому! Та й усі пілюлі й порошки у Тайди! — Галка з іронією засміявся, постукавши рукою по кобурі пістолета, що тримався ще на ремінцеві. — У разі безвиході доведеться проковтнути «пілюлю» з пістолета…
— Не говори. Як це по-російському?.. Юринду! Тяжко нести автомат? Я понесу…
— Ні, нехай висить. Я спираюся руками на нього, і мені легше… — відповів Галка.
— Скоро вже база. Кріпись. Тримайся. Думай про щось гарне: про свою дівчину. Ти повинен дійти до неї переможцем. Ти заслужив справжнього життя після війни! Вже залишилося набагато менше, ніж ми пройшли туди і сюди з сорок першого року! Кріпись! — підбадьорював Латиш товариша, а в самого на серці було невимовно тоскно.
— Спочинемо. Важко дихати, — признався Галка.
Обидва зупинилися. Дмухнув вітерець, і прямо на них посипалося, перевертаючись, жовте листя з високого осокора. Серце обгортав сум і в Галки, і в Латиша.