— Чому не вірю? Племінникові червоного стрільця?..

— Короп утратив віру. Командир теж. А я думаю, Август очікує вагомих даних.

— Так. З порожніми руками нема чого приходити! Вони ще подивилися на шосе, по якому мчали автомашини, погуркуючи то натужно, то рівно. А на узбіччі торохтіли й поскрипували колеса обозу.

— Пішли! — сказав Латиш, подивившись добрими зеленкуватими очима на Галку. — Ти весь тремтиш.

— Зуб на зуб не попадає, — додав Галка. — Холодно!

— А може, то нерви?

— Що нерви, коли сьогодні сімнадцяте жовтня! Температура повітря шість градусів, а в болотній воді близьке нуля… Краще було б полоснути по солдатах з автоматів — і ходу…

— Що ти!.. Ми Тайди ще не знайшли. Ми повинні зустрітися з Августом! — заперечив Латиш. — А ти б своїми пострілами як це… виказав себе перед німцями. Мало нам ще отої стрілянини? — зупинився він і ще прислухався до бою. що вирував по той бік шосе.

Латиш, дивлячись у вічі радистові, притулив до його чола свою велику, зашкарублу, мов кора на дубі, долоню і в острахом промовив:

— Та ти весь гориш!..

— То в тебе рука холодна. Не думай про мене. Розкажи краще про Тайду. Наш Юхан просто закохався в неї.

— Хе-хе, — мрійно посміхнувся Латиш. — Тайду я люблю! — додав рішуче. — Кажу тобі про це, як вірному другові.

— Палдес! — подякував латиською мовою Галка. — Я виправдаю твоє довір'я, Артур! — назвав чи не вперше товариша по імені.

— Все почалося не одразу. Хіба я думав, що закохаюся у свого бійця, та ще й молодшого на десять років! Та ще й з моєю зовнішністю м'ясника та мукомела, як назвали мене Кудрявий і красень Юхан. Удавав, що до неї байдужий, навіть гримав, коли не ладилося в роботі. А сердитим я взагалі буваю рідко.

— Коли сердишся, то надуваються у тебе щоки і наші хлопці тоді всміхаються, мовляв, у бас-трубу дме Латиш.

— Так, так, — підкидав правою рукою уявні крем'яхи. — І Тайда теж усміхалася, а потім казала: «Буде зроблено, товаришу командир!» Та по моїх очах розшифрувала мою душу і дізналася, що я люблю її. Скажу тобі: так оцінювати душу людини чоловіки не можуть. Це — покликання жінок. Їх би у контррозвідку…

— Або зовсім не чіпати в час війни, не брати до армії, — зауважив Галка.

— Я тисячу разів думав саме так, боячись за Тайду. Вона ж потрапила в розвідвідділ 2-го Прибалтійського з Кірова, куди була евакуйована з Риги. Й училася б там, поблизу Уралу. Так напросилася на моє щастя, бо я її зустрів у житті, і на моє нещастя, бо можу втратити тут…

Вони зупинилися, щоб послухати, чи не точиться бій за шосе. Там погримували постріли. Латиш вийняв кишенькового годинника і сказав: