Тайда подивилася на ручний годинник. Уже п'ятнадцять годин і п'ятнадцять хвилин. Скоріше б вечір.

Вона розминала онучі й потрусила ними, щоб розрівнялися. Стає тяжко, коли починаєш думати, що група Кудрявого вже пішла в інший район, не знайшовши її. Латиш, мабуть, чинив опір такому рішенню командира. Та й інакше бути не може, бо Артур любить її і кохатиме до останнього подиху. І вона так кохає Артура. Скоріше б ця війна кінчилася, а передусім у Латвії. Це ж треба, вже вся територія Радянського Союзу, захоплена гітлерівцями, визволена, а Курземе під чоботом німецьких військ!

Вона взулася і прислухалася. Як і раніше, вдалині гули машини. Подекуди зривалися постріли з карабінів, автоматів. А потім усе стихало. І тоді було чути, як під Скрундою на півдні і за Салдусом на південному сході гриміла артилерія. Там фронт.

Та все ж Тайда більше думала про те, що друзі-парашутисти її шукають, як і вона їх. А потім і справді сама, мабуть, зайшла так далеко від них, що всякі пошуки марні. Треба зустрітися з місцевими партизанами. Кажуть, є розрізнені групи партизанів, приєднатися б до них і там узнати про своїх…

Тайда раптом здригнулася. Десь у лісі загавкав собака. «Чого тут бути собакам?» — запитала сама в себе й озирнулася. Ніби у відповідь гавканню у лісі почулися далекі вигуки й постріли на хуторі. Прислухалася. І на хуторі загавкав собака. «Що це?.. Невже полюють за мною?

Невже оті два поліцейські привели команду межа кеті сюди? Як дізналися, що я пішла саме в цьому напрямку?»

Собаче гавкання наближалося з того боку, звідки прийшла Тайда. Неспокійно було і на сусідньому хуторі. Тайда раптом збагнула, що собака міг узяти її слід: адже обстріляні нею знали цей ліс! «Невже кінець?» Зирила туди-сюди, де б зайняти оборону. Тут, у густому ялиннику, вона як на острівці, який буде прострілюватися з усіх боків і з якого не можна дати гідну відсіч фашистам.

Недалечко лежало повалене буреломом дерево. Балтійські вітри часті гості у лісах Курземе. Часом вони виривають дерева з коренем. Тому тут так багато повалених дерев, особливо ялин і сосен, віти яких, мов натягнуті вітрила, чинять опір лютому морському вітру. Вона перебігла до ялини і лягла, вийнявши із санітарної сумки гранати-«лимонки». Ще дістала тремтячими руками з торбиночки запасний диск з набоями до автомата. Відкинула металеве ложе, і автомат став довшим, цілитися з нього стало краще, надійніше.

Озирнулася назад. Тікати туди не варто. Там хутір. Праворуч — просіка. Тайда запам’ятала: далі просіка. Не знала, що за місцевість праворуч. Та й чи мало це тепер якесь значення, коли вже чути перемовку солдатів. Так. Говорять по-німецькому. Тайда знала цю мову, бо закінчила гімназію. Ще прислухалася. Розмовляли й по-латиському, і по-російському. То айзсарги і власовці.