XI

Абдукарим сидів у своїй машині на стоянці таксі. Вже кілька днів підряд він уникав зустрічі з Саткинбаєм, вставав раніше, ніж звичайно, і тихенько йшов на роботу; а ввечері, перш ніж зайти в дім, заглядав у вікна, бажаючи переконатись, спить його пожилець чи ні. Але так довго тривати не могло. Абдукарим чудово це розумів. Та й з якої речі він мусить почувати себе у власному домі незручно!

«Негідник!» в думці вилаяв свого пожильця Абдукарим і здригнувся: біля машини стояв Саткинбай.

— Відчини, — попросив він.

Не без вагань Абдукарим відчинив дверцята. Саткинбай заліз на заднє сидіння.

— Виручи, — сказав він, — заплачу. Не хотів з тобою зв'язуватись, та, як на зло, немає жодної машини. А часу обмаль.

Абдукарим вийшов нібито для того, щоб перевірити покришки. Він постукав по кожній з них ногою і глянув навкруги: справді, жодної машини на стоянці не було. Абдукарим не знав, що Саткинбай спеціально протягом кількох годин чекав цього зручного випадку.

— Куди? — коротко спитав Абдукарим, заводячи мотор.

— Туди, де нас перший раз чекав Раджимі.

Рушили. Деякий час їхали мовчки, потім Саткинбай сказав:

— Давай про все забудемо. Нам сваритися невигідно…

Абдукарим насторожився: тон був незвичайний.

— А я й не хотів сваритися, — відказав він.

Знову замовкли. Машина летіла по безлюдних нічних вулицях міста. Миготіли освітлені вікна. Асфальт закінчився, почалася брукована дорога.

— Коли весілля? — пролунав ззаду голос Саткинбая.

— На тому тижні.

— Запросиш?

— Ти живеш у нашому домі, навіщо тебе запрошувати!

— А твоя мати інакше міркує: хоче відмовити мені в квартирі.