— Та ти толком розкажи, — просив один, — кого вбили?

— Не вбили, а хотіли вбити шофера нашої бази.

— Як же це сталося?

— Машина з бази пішла вранці, а вночі на пустирі помітили людину. Підібрали. Виявився шофер двадцять шостої машини. Голова розбита, ледве дихає… Викликали швидку допомогу і відправили в лікарню.

Оркестр заграв марш і заглушив голоси.

Юргенс всіляко напружував слух, але тепер нічого розібрати не міг.

Незважаючи на всю свою витримку, він не зміг стримати дрібного неприємного тремтіння ніг. Очевидно, Абдукарим живий. Треба було негайно вживати заходів, і Юргенс поспішив додому.

Не встиг він переступити поріг, як назустріч підвівся Раджимі.

— Я маю погану звістку, — сказав він.

— Так… — не то спитав, не то підтвердив Юргенс.

— Зник Алім Ризаматов.

Удар був несподіваним. Юргенс як стояв, так і застиг в напруженій позі, але на його обличчі нічого не можна було помітити.

— Як зник?

Раджимі підняв плечі, розвів руками:

— його сусідка по квартирі розповіла мені, що позавчора підійшла невідома машина. Алім відпочивав після обіду. До кімнати зайшли двоє, повернулися з Ризаматовим, посадили його і повезли.

— Що це? Провал? — глухо промовив Юргенс і став швидко ходити по кімнаті. — Негайно йдіть на квартиру Саткинбая і попередьте його, щоб він сховався: Абдукарим живий. Я чув це на власні вуха. Біжіть швидше!

Раджимі остовпів.

— Не гайтесь, біжіть! — грубо крикнув Юргенс.

Раджимі метнувся до дверей.

Минула година.