— Тобі зле, Василю? — спитав, підходячи до нього, хазяїн. — Може, тобі дати чогось випити?

— Отрути… — простогнав Леміш. Його била пропасниця.

— У тебе жар… Ходімо, ляжеш.

Раптом Леміш зірвався з місця, відштовхнув хазяїна і кинувся до дверей.

— Ти куди? Василю, отямся!

Відповіддю був крик — надривний, нелюдський. Хряснули двері, й провідник зник. Вони вискочили за ним, але марно бігали, шукаючи його в лісі неподалік будинку. Між дерев і кущів загусли сутінки. Довелось вернутися на подвір'я і взяти з собою пса. Той одразу став на слід, проте наздогнали Леміша вони не скоро Куди він біг? Чого шукав, кидаючись то в один, то в другий бік, зрозуміти було важко. Гнав його пекельний вогонь, гнав, поки не догоріла свідомість. Знайшли непритомного в яру. Знову принесли до лісникової хати. Поклали у ліжко. Яцків приклав хворому до лоба рушник, змочений в оцті, проте тому не полегшало. Він то лежав спокійно, то знову зривався кудись бігти. Зрештою хозяїн прив'язав Леміша віжками до залізних билець ліжка.

— Ви, Максиме, посидьте біля нього, а я сходжу на село по лікаря. Тільки вже, доки не прийдемо, не розв'язуйте. Бачили, що з ним робилося. Зовсім зле чоловікові…

Андрій дочекався, поки дядько Михайло вийшов з двору і зник за темними ялицями. Треба було якось подати звістку групі забезпечення, котра мала йти його слідом, мала бути десь поряд. Згадав про радіомаяк, який йому передав на березі озера старший групи майор Супрун. Вийшов у сіни, дістав з кишені запальничку з вмонтованим у ній маяком, увімкнув і поставив на полицю, на видноті. Леміш лежав тихо, певне, свідомість ще не повернулася до нього. Зайшов до кімнати, поставив ближче до ліжка стільця і сів. Серце збуджено гупало, проте страху не відчував. Зараз він бажав лише одного, коли б швидше з'явився майор Супрун із своїми людьми. Тоді він вважатиме, що доручене завдання виконав.

На подвір'ї загавкав пес. «Мабуть, лісник повертається… Але чого собака так рветься з цепу?!!» Підійшов до вікна. За шибкою — ніч чорна, як у комині сажа. «Може, вже надійшла опергрупа, адже вони мають бути десь неподалік?» Хотів було вийти з кімнати і поглянути, що там надворі діється, але зустрівся з очима Леміша.

— Розв'яжіть…

Голос кволий, безбарвний. Андрій не рушив з місця.

— Ви чули, що я сказав? Розв'яжіть!

— Не веліли…

— Що! Це хто, Михайло не велів?! — Він смикнувся, крутнувся в'юном. — Де він?! Шляк би…

— Лежіть спокійно. Дядько Михайло за лікарем пішли…

— Розв'яжи! Я наказую тобі, чуєш?!

— Та не смикайтесь ви так, на бога прошу! Тихо будьте, вони зараз прийдуть. Лікар вас огляне, дасть ліки…